(За публікацією Георгія Ермана, BBC News Україна)

За останні два тисячоліття людство пережило не одну пандемію. Такі пандемії, як “Чорна смерть” (чума) у XIV сторіччі, холера у XIX сторіччі та “іспанка” у 1918-1920 роках призводили до великих демографічних втрат і трагедій. Кожна з них поставала викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.

Пандемія чуми 1347-1353 років, також відома як “Чорна смерть”, вважається переломним моментом в історії середньовічної Європи.

Хоча чума не була новою хворобою для Європи, адже у VI-VIII сторіччях так звана “Юстиніанова чума” забрала на континенті мільйони життів. Відтоді пройшло багато часу, про неї встигли забути. Масштаб пандемії “Чорної смерті”, коли від хвороби померло близько 20% населення Європи, шокував європейців. Водночас у поширенні епідемії не було чогось дивного, якщо поглянути на стандарти життя середньовічних міст і сел. Смерть від кору, віспи, грипу, дизентерії, пневмонії чи звичайного бронхіту не була чимось дивним. Рівень медичних знань часто базувався на творах античних авторів, таких як Гіппократ. Вважається, що спалах чуми почався ще в 1330-х роках на території Китаю та Монголії, а до Західної Європи хворобу привезли наприкінці 1347 року екіпажі генуезьких кораблів з Криму.

Взимку 1347/48 років епідемія почалася в італійських портових містах та на островах, у Марселі та Барселоні, а влітку 1348 року вже вирувала по всій Франції, Англії та на Піренейському півострові, діставшись 1349 року частини Німеччини та Скандинавії. Хвороба вразила Західну Європу після неврожаїв 1346-47 років, спричинених надмірно дощовим літом, тож в багатьох людей вже був слабкий імунітет через недоїдання. Джованні Боккаччо описував бубонну чуму, яка супроводжувалася ураженням лімфатичних вузлів, де у так званих бубонах накопичувалися бактерії. В деяких випадках поширювалася ще легенева форма чуми, яка супроводжувалася кривавим кашлем. Хвороба завдавала більшого удару мешканцям міст через скупчення людей та антисанітарію на вулицях, а також щурів, чиї блохи і були переносниками чумної палички Yersinia pestis, яка викликала хворобу. Селянам щастило, якщо до села не приїздили заражені люди. Деякі поселення намагалися не допускати чужинців. Але пандемія майже не залишила білих плям на мапі.

Деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу.

Папський лікар Гі де Шоліак, якого називають “батьком хірургії”, пережив чуму, розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI дозволив йому розтин тіл померлих, аби дізнатися причини хвороби - це було рідкісним дозволом на той час.

За порадою де Шоліака, Папа Римський самоізолювався у палаці і провів деякий час у приміщенні біля двох великих камінів.

Ефективною відповіддю на поширення чуми того часу вважаються дії Венеційської республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло (1342-1352).

Саме він вперше запровадив 40-денний карантин для всіх кораблів та екіпажів, які прибували з місць, уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів зупинялися на острові Лазоретто. Тут же ховали померлих від чуми.

Хоча загальні втрати від пандемії оцінити важко, через відсутність точних даних про чисельність населення, можна сказати, що пандемія 1347-1353 років та наступні, менші за масштабом епідемії XIV-XV сторіччя, призвели до демографічної кризи, з якої Європа вибралася лише у XVI сторіччі.

Загалом населення Європи, без врахування Росії, за XIV сторіччя впало з 78,7 до 56,85 млн, тобто приблизно на 28%. Звичайно, це не означає, що населення скоротилося лише через чуму, адже була Сторічна війна, інші конфлікти, епідемії та голодні роки. Втім, Паоло Маланіма припускає, що смерть 20-25% європейців за час пандемії 1347-1353 років є реалістичною цифрою.

Стагнація і наслідки пандемії суттєво змінили вектор економічного розвитку в Європі. Перші роки після пандемії стали золотою добою для тих майстрів ремісницьких товарів у містах, яким вдалося вижити. Смертність серед знатних та королівських родин під час пандемії була невеликою - у порівнянні з бідняками.

Багатіям та феодалам було легше ізолюватися в своїх будинках чи палацах.

Гроші, які мали багатії, феодали та королі, за час пандемії нікуди не поділися. Вони успадкували статки тих представників своїх династій, яким не пощастило.

Сучасники зі знатних родів писали про нахабність селян, які не бажали працювати за невеликі гроші, а королі Англії та Франції видавали ордонанси, якими вимагали від селян працювати за плату, характерну до часів перед пандемією. Після пандемії селянин у Європі почувався вільнішим і більш затребуваним, віра у значущість власної праці суттєво зросла, як і зросла любов до свободи, адже чума продемонструвала - перед смертю всі рівні. Утиски, які згодом селяни зазнавали від феодалів, намагання запровадити величезні податки, зустрічали спротив та провокували повстання.

Медицина, яка зазнала цілковитої поразки у боротьбі з чумою, почала змінюватися на користь лікарів з практичними знаннями, які вже не тільки намагалися запобігти хворобі, але й вилікувати її, а хірургія отримала імпульс для розвитку.

Пройдуть сторіччя, перш ніж людство зможе знайти засоби проти чуми, але основа для цього прогресу почала закладатися за результатами програної “Чорній смерті” битви.

У XIX сторіччі все ще траплялися епідемії чуми, але на перше місце вийшов новий ворог - холера.

Збудником цієї хвороби є холерний вібріон. Холера призводить до ураження кишківника, діареї, нудоти та зневоднення організму.

Причиною поширення холери була відсутність очищення води та каналізації у великих містах та рівень гігієни того часу. Холера, яка є ендемічною для забрудненої долини Гангу в Індії, з 1817 року почала інтенсивно поширювати поза Азією.

За сторіччя відбулося п’ять холерних пандемій, чотири з яких завдали удару Європі, зокрема, й призвели до тисяч смертей в Україні.

Під час першої пандемії хвороба поширювалися в Індії та на Близькому сході через індуїстських та мусульманських паломників.

Незабаром вона дісталася до південних регіонів Російської імперії. Під час другої холерної пандемії (1826-1837) через переміщення британських колоніальних військ торговими шляхами хвороба поширилася на Європу, Східну Азію та Африку, емігранти з Ірландії занесли іі до США, з Британії - до Австралії.

Третя холерна пандемія, яка тривала з 1846 по 1860 роки, вважається найбільш смертельною. Йдеться про мільйони жертв. Водночас саме цей період став “моментом істини” для боротьби з нею, і тут прикладом стала Британія. Тоді газета The Times назвала холеру “найкращим санітарним реформатором”. І мала рацію. Британський економіст Едвін Чедвік, який з 1833 року був головним комісаром Королівської комісії у справах бідних, після першої епідемії холери у Британії 1831-1832 років почав боротися за покращення санітарних умов у місті.

У 1842 році він представив у парламенті доповідь “Санітарні стандарти робочого населення”, в якій пов’язав поширення хвороб з умовами життя малозабезпеченого населення, пізніше домігся ухвалення закону, який забезпечував постійне водопостачання в будинки та створення каналізаційних колекторів. У 1848 році він домігся ухвалення закону про охорону суспільного здоров’я - першого британського закону, в якому держава брала на себе обов’язок піклуватися про охорону здоров’я. У країні створили управління охорони здоров’я.

Чедвік багато зробив для забезпечення санітарних норм в Британії. На жаль, він був прихильником стародавньої теорії поширення хвороби через міазми (уявлення про поширення через зараження повітря наявними нечистотами, трупами, продуктами гниття) і домігся очищення старих вигрібних ям, наслідком чого стало збільшення забруднення Темзи нечистотами. Так чиновник ненавмисно нашкодив справі, за яку боровся, і результат не забарився. Проблема була у тому, що воду Темзи мешканці міста використовували для пиття.

1854 року, коли спалах холери стався в лондонському районі Сохо, лікар Джон Сноу вирішив, що настав час довести його теорію про поширення холери через забруднену воду.

А 1883 року німецький вчений Роберт Кох під час експедиції в Індію відкрив холерний вібріон і повністю підтвердив ідеї Сноу про передачу його через воду та їжу.

Пандемія “іспанського грипу” (вірус A/H1N1) у 1918-1920 роках часто називають найбільш смертельною пандемією в історії людства.

Науковці вважають, що перехворіли понад 500 млн людей, а Всесвітня організація охорони здоров’я 2005 року оцінила кількість жертв пандемії у 40-50 млн. Для порівняння, на фронтах Першої світової війни загинули 10 млн військових, ще 7 млн зникли.

Особливістю було те, що найбільша смертність спостерігалася не серед літніх людей та дітей, як до того було із грипом, а серед фізично здорових 18-40 років.

Смерть часто наступала через розвиток пневмонії та потужну імунологічну реакцію (гіперцитокінемію) на неї, наслідком якої були заповнення легень рідиною та кровотеча з легень.

Проблема була в тому, що на той час антибіотики ще не використовували для лікування бактеріальних усладнень вірусних інфекцій, а медики могли покладатися лише на аспірин. Домінує версія про те, що перші випадки виявили у штаті Канзас на початку 1918 року, а потім хвороба потрапила до Європи разом з американськими військами, яких направляли на фронт Першої світової у Франції.

Відомо, що у лютому 1918 року лікар Лорінг Майнер зареєстрував випадки зараження “іспанкою” в графстві Гаскелл у штаті Канзас. Він написав про “тяжкий грип” до журналу американської служби з охорони здоров’я Public Health Reports.

Вже у березні 1918 року новобранці з графства Гаскелл прибули до військового табору Кемп-Фанстон, де почалося масове захворювання, така ж доля чекала сусідній табір Форт-Райлі, де через зараження злягли сотні військових.

Загалом “іспанка” мала три хвилі поширення.

Під час першої хвилі смертність не була високою, тому про неї вже почали забувати напередодні другої, восени 1918 року, яка забрала найбільше життів.

На початку “іспанці” не надали великої уваги, адже перші шпальти були зайняті інформацією з фронтів Першої світової, існувала подекуди військова цензура, та й таким хворобам як віспа, поліомієліт та сифіліс приділяли більше уваги, ніж грипу.

Винятком стала Іспанія, яка у війні участь не брала. 22 травня 1918 року мадридська газета ABC розмістила статтю про спалах дивної форми грипу на перших шпальтах. Вже за кілька днів хворобу підхопили король Альфонсо XIII, очільник уряду та кілька міністрів. Поштові та телеграфні служби, банки мусили закритися, спалахи почалися серед робітників великих фабрик. Вважалося, що до країни хворобу занесли іспанські та португальські робітники, які поверталися залізницею з заробітків у Франції - там вони працювали замість молодих французів, мобілізованих на фронт Першої світової. В Іспанії хворобу називали “французьким грипом” або “солдатом Наполеона”. Але в світі її назвали “іспанкою” - за місцем виявлення.

Перша хвиля в Іспанії минула без великої смертності, але після сезону свят у вересні 1918 року почався новий спалах.

Вже в жовтні 1918 року рівень смертності, який складав в попередні роки у цьому місяці 40 померлих на 1000 мешканців, підстрибнув до 160 людей. Середній рівень смертності серед хворих того місяця склав 3,8%, з максимумом у 12,1% в місті Бургос.

Іспанські медики та ЗМІ почали бити на сполох. За офіційними даними, лише 1918 року в Іспанії від хвороби померли 147 тисяч людей, і влада зафіксувала вперше за багато років скорочення населення на 83 тисячі людей.

В країні перехворіли 8 з 21 млн мешканців.

Карантинні заходи у багатьох державах влада вживала із затримкою або навіть після протестів, як це відбулося в Лейпцигу після протесту батьків школярів у жовтні 1918 року.

У США яскравим прикладом опору карантину стало місто Філадельфія. 17 вересня 1918 року тут зафіксували перший випадок, проте міська влада не стала запроваджувати карантинних заходів і навіть дозволила проведення параду 28 вересня. У місті заборонили зібрання і закрили школи лише 3 жовтня, коли лікарні вже були переповнені.

Потім почався спад кількості померлих, і 11 листопада в місті навіть провели величезний парад на честь перемир’я у Першій світовій війні.

Згідно з сучасними оцінками, від іспанки померли 39 млн. Найбільшу частку серед жертв - 43% - складають загиблі індійці - внаслідок пандемії в Індії померли 5,2% мешканців або 16,7 млн з 320 млн населення. На другому місці за кількістю жертв опинився Китай, де померли 8 млн з 570 млн мешканців, рівень смертності склав 1,4% від всього населення. Високий рівень смертності також був в Ірані - померло від 8 до 22% мешканців країни, у Південній Африці - 3,4% та Індонезії - 3%. Але найвищою була на тихоокеанських островах - на Західних Самоа померли 22% мешканців. США втратили внаслідок “іспанки” 550 тисяч громадян.

Економічні наслідки поширення було важко дослідити через те, що пандемія збіглася у часі із закінченням Першої світової війни, добою революцій та путчів.

Саме під час спроби знайти причину пандемії британський бактеріолог Александер Флемінг 1928 року випадково виростив цвілевий гриб, який зупинив зростання стафілококів та інших бактерій.

Він назвав цвілевий гриб пеніцилін, а інші британські вчені Говард Флорі та Ернест Чейні згодом розробили на його основі антибіотик, який почали використовувати під час Другої світової війни. 1945 року усі троє вчених отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини.

Окрім того, з 1941 року почали проводити вакцинацію проти грипу.