Ось прийшов черговий грудень. Ми готувалися до новорічного карнавалу. Ще потрібно склеїти маски та пришити прикраси на новорічні костюми. Були розучені хороводи, пісні, вірші. Брат і я дуже любили це свято. У сільському клубі ставили високу красиву ялинку. Для нас вона була найгарніша. На дитячий новорічний карнавал сходилося все село. Діти були у різноманітних костюмах, які готувала вся сім’я. За такі наряди діти отримували подарунки – шкатулочки, іграшки, солодощі. Під звуки баяну дітлахи кружляли навколо ялинки, водили хороводи, грали у різні ігри та виконували завдання Діда Мороза. Було весело і гамірно. Після вручення призів Дід Мороз роздавав карамельки та грамоти, хвалив найкращих співаків, танцюристів, декламаторів. Це було приємно, всі були задоволені і щасливі. Тож до такого свята готувалися довго і ретельно, адже хотілося бути найкращими. Ми знали, що за наші гарні оцінки і добре виконану роботу, під ялинку отримаємо шоколадні цукерки, а ще по великому вафельному “Гуліверу”, шоколадному зайцю, мандаринки та новий одяг. Такі цукерки діти могли їсти лише на Новий рік, статок сім’ї був не великий. Новорічні подарунки були великим щастям і приносили неймовірну радість.
Ми так були захоплені роботою, що не бачили нічого навколо себе. У кімнаті на ослінчику сиділа бабуся. Вона розстелила рядно, взяла сито зі смаженим гарбузовим насінням та заходилася його лускати. Жовті лушпиння падали у запаску, що лежала на колінах. Вона дивилася телевізор. Саме йшов концерт її улюбленого співака – Мусліма Магомаєва. Телевізор маленький, показує чорно-біле зображення, але все може домалювати уява. Гарні пісні були дзвінкими, швидкими, веселими, душевними. Співак дивно себе поводив, адже інші стояли на сцені в одній позі, а він був рухливим, завзятим, гарним і тому завжди привертав до себе увагу. Бабуся вдивлялася в екран із подивом і захопленням, неначе хотіла запам’ятати кожне слово пісні і пошепки підспівувала, ледь ворушачи губами.
Ми спочатку не звертали уваги на неї, але потім помітили, що обличчя її застигло, руки більше не брали насіння, вона задумалася і її очі нерухомо дивилися в одну цятку. На колінах лежали фотографії дітей та онуків, бабуся їх завжди носила із собою у кармані кофтини. Часто діставала знімки потайки, роздивлялася, гладила, говорила до них. Діти виросли, розлетілися, жили своїм життям. Бачилися дуже рідко, а бабусі хотілося бачити їх частіше, говорити з ними, чути дитячий сміх, дивитися на їх пустощі.
Стало лячно, я покликала бабусю і запитала, що сталося. Вона стрепенулася, як пташка і сказала, що дивлячись на нас, перенеслася у свою молодість. Раптом згадався кожен рік життя і зараз вона щаслива, адже біля неї стільки дітей та онуків. Саме заради них вона прожила таке важке життя. Світ навколо змінився, люди почали забувати все, що було раніше. Великі звершення, нові винаходи, польоти у космос, чудо - телебачення неначе викреслили трагічні сторінки людей. Але це все було. Щоб зараз світ став іншим - загинули мільйони. Її покоління стало заручником життя і смерті. Як добре, що знову у цьому двобої перемогло життя. Добро, як у казці взяло верх, а зло залізло у далекі шпарини. Ні, зло не переможене, воно лише чекає, коли люди забудуть про горе і вилізе змужніле, розгодоване, щоб знову розпочати кривавий двобій. Це для людей проходять десятиліття, а для зла лише хвилини і тільки від людей залежить, як довго зло дріматиме і як буде набирати силу. Але чи готові люди не розгодовувати зло, не плекати його силу?
Ми враз полишили свої приготування і стали просити розповісти про те, що колись сталося, що спливає зараз у пам’яті бабусі. Адже ми так мало знаємо про її молодість, про моторошні сторінки життя, які вона пережила. Бабуся боялася про щось розповідати, не хотіла, щоб все, про що розкаже врізалося в пам’ять її онуків і боляче вразило у серце. Але з кожним роком все важче тримати спогади у собі. То може краще говорити про наше минуле, нехай діти розкажуть своїм дітям, а ті своїм і тоді зло ніколи не повернеться?
Я з братом наполягали і бабуся сказала, що розповідь буде довгою. Ми виключили телевізор і сіли біля неї слухати розповідь про одну із трагедій сім”ї і її власну війну за життя.
Здавалося, що все життя її покоління - боротьба за це саме життя, за право бути людиною, мати родину, дітей і мати майбутнє.
Бабусина розповідь розтягнулася на всю зиму. Довгими зимовими вечорами, сидячи біля теплої груби, ми слухали про ті важкі два роки окупації. Завдання вижити було виконане. Люди залишилися людьми, не перетворилися в “нелюдів”. Любов, добро, самопожертва врятували дітей, а отже і майбутнє. На покоління бабусі припало стільки випробувань, що нинішнє покоління просто не може собі їх уявити. Війни, розруха, відбудова, голод, знову війна, розруха, голод, відбудова. Все дитинство і молодість пройшли, як у жахливому сні. Люди навчилися любити у цьому мороку жахіття, допомагати один одному, дивитися з надією у майбутнє і вірити у добро.