Дівчинка була дуже метка та працьовита. Гарна, русяве волосся довгими пасмами вилося біля ніжного личка. Марійка вміла доглядати за волоссям, розчісувала його, заплітала у дві коси, потім обвивала навколо голови і ховала під хустку. Дівчинці було дванадцять років, але вона була дрібненька та худенька. Вставала з нами удосвіта, допомагала біля печі, готувала їжу, була вправна, як доросла і швидко навчилася місити хліб, поралася біля худоби, бавилася з дітьми, дівчаткам розчісувала волосся і також плела коси. Ми не могли нарадуватися такій помічнищі. Усе встигала, добра буде господиня, метка та працьовита. Тоді не хотілося думати про те, що можемо не вижити. Важке життя нас супроводжувало постійно, тому на труднощі дивилися, як на чергове боже випробування і вірили, що діти виживуть і побачать краще життя.
Але через тиждень Марія занедужала. Одного ранку вона встати не змогла. У неї була висока температура, лице червоніло і пашіло, боліло горло. Ми поклали її у запічку, давали багато пити, заварили ромашку. День пройшов дуже напружено. Намагалися не пускати дітей до Марії, але хата дуже мала, жили тісно.
На другий день у Марії з’явилися плямисті дрібні висипання на шкірі – спочатку на шиї та грудях, а потім по всьому тілу. Згодом щоки стали яскраво червоні, язик спочатку був сірувато-білим, а через деякий час став малиновим. Шкіра була сухою, як наждачний папір. Ось тоді ми зрозуміли, що Марія хвора на скарлатину. Більшість з нас хворіли на скарлатину.
Як уберегти решту дітей ми не знали, ліків у нас не було, лише різні травки. Добре, що хвороба у дівчинки проходила не дуже тяжко. Це було справжнє випробування. Баба Параска та дід Онисько не відходили від дівчинки, допомагали їй, доглядали. Через тиждень стан Марії покращився, висип зник, але шкіра на долонях та ступнях злізла, як рукавички та шкарпетки.
Але це лише був початок наших хвороб. Решта дітей почали хворіти один за одним. Хтось хворів легше, хтось важче. Ми допомагали їм, лікували, як уміли. Так ми прохворіли всю зиму. Бог милував, усі діти залишилися живими. Важко було дивитися на страждання дітей, але нічого вдіяти не могли. Ми були залишені без медичної допомоги.
Всі діти вижили і одужали, це було великим щастям. Тільки згорьована мати, яка сама ледве тримається на ногах, може описати це щастя, коли здорові діти усміхаються, бігають, пустують, щебечуть, весь світ тоді стає яскравим, лагідним, теплим і всі біди враз відступають і, здається, більше ніколи не повернуться.
Підходила весна сорок третього. Ми жили в окупації і скільки нам доведеться так жити, ніхто не знав.
Новини з фронту були втішними і водночас ні.
Восени 1942 р. до нас доходили відомості про страшні бої за Сталінград, а в березні сорок третього ми дізналися про те, що німецькі війська були розбиті і почався наступ Червоної армії. У сiчнi 1943 р. було прорвано блокаду Ленiнграду, на північ від нас війська Червоної армії підійшли до Смоленська, на схід від нас вступили на територію України. Фронт ближчав до нас. Німецькі війська постійно йшли на схід. Вони хотіли втримати зайняті території.
Весною забрали окупанти знову багато дівчат та хлопців, молодих жінок до Німеччини. Що з ними буде далі було страшно думати. Для гітлерівців ми були не люди – худоба. Як можуть люди так чинити з людьми? Постав вряд німця та українця, то відразу і не вгадаєш, хто є хто. А чому стають нелюдами? Що стається з людиною, що вона готова вбивати, катувати, нищити? Це потрібно із свого серця вирвати все людське і залишити тільки ненависть і злобу. Здавалося, що диявол прийшов на землю і створив своє військо, щоб після своєї перемоги правити страшний бал.
Виснажлива робота, страх додавав нам років. Мені з сестрою було тільки за тридцять, а здавалося, що всі шістдесят. Тіло майже не відпочивало, тільки закриєш очі, як потрібно вже вставати і працювати. Сім’я чекала їжі, чистого, хоч і старенького одягу, худобу потрібно було також годувати, маленьку хату треба тримати у чистоті та теплі. Рятувало те, що жили мирно, без сварок, кожен робив свою роботу і допомагали, підтримували один-одного. Коли є на кого надіятися, то і жити легше, знаєш, що у будь - яку хвилину сім’я підтримає і зробить усе, що зможе для тебе. Без сім’ї і рідних людина стає хворою. Самотній людині дуже важко жити у цьому світі.
Так хотілося надягти найкращий свій одяг, вийти в люди, погомоніти, поспівати, порадіти. Але доводилося ховатися і мовчати, сподіватися, що все ж таки одягнемо святковий одяг і буде велика радість, що вижили, вистояли і можемо жити не ховаючись.
Весною сорок третього знову розпочалася наша битва за врожай. Потрібно було встигнути зробити всі роботи, адже, щоб посіяти зернові, посадити картоплю, вкинути у землю насіння овочів, потрібно було землю зорати. У нас була лише одна кобила, тому ще і корів запрягли у плуга. Не хотіли вони йти, а потім змирилися і потихеньку-помаленьку тягли плуга. І тварини, і ми ледве дотягували ноги додому. Вже відчувалася нестача насіння, доводилося ходити в село чи місто і вимінювати насіння за харчі. З великими труднощами, але посіяли та посадили все і ми з полегшенням зітхнули, чекали аби погода не підвела, щоб не залило і не засушило. Весна та літо були доволі не погані, тому чекали на нормальний урожай.
А ось із фронту доходили радісні звістки, але ми розуміли, що за перемогами нашої армії стоять мільйони смертей. Ганна все ж сподівалася, що не залишиться вдовою, що її чоловік у цьому пеклі вистояв і повернеться до неї та дітей живим.