Влітку сорок третього ми жили надією на звільнення, але страх закрадався у серце. Що буде з нами далі? Як нова влада поставиться до нас? Адже, пам’ятаючи розкуркулення, можна було чекати несподіванок. Держава нас часто кидала напризволяще. Ми були неначе чужинці на своїй землі, яких потрібно знищувати. А те, що жили тут споконвіку - верхам було байдуже, ті зайди бачили у нас лише кріпаків, з яких не те, що сорочку потрібно зняти, а й шкіру здерти. Від таких думок боляче більше ніж від важкої роботи. Степан багато курив самосаду, думав, а на всі мої запитання огризався. Я розуміла, що сорок перший, ту евакуацію йому пригадають. Як довести, що не втік, а його покинули помирати і лише сила волі і витривалість дали можливість вижити.
Домашні клопоти перебивали занепокоєння, діти тулилися до батька і серце тануло від дитячого сміху та веселощів, погані думки летіли геть. Жити зараз і тут.
Видно було, що німці панікують. Поліцаї були злі, ненависні. Нишпорили по навколишніх селах, здирали з селян “данину”. Платили і ми. Видно було, що збираються тікати з “хазяями”.
Жорстокі бої були вже на території України і все ближчали до нас. Як не намагалися приховати від нас правду, але «сарафанне радіо» новини розносило.
Для нас літо пройшло у щоденних клопотах. Городи, заготівля сіна, жнива. Скрізь потрібно встигнути. За нас ніхто роботу не виконає. Вже підросли трохи діти і потихеньку почали нам допомагати, ніхто не сидів без діла, навіть маленька праця була потрібна сім’ї, її цінували і раділи кожному маленькому здобутку. Людина мусить рухатися, працювати, боротися за життя, ось тоді поганим думкам ніколи заполонити душу і гризти її із середини. Хто курчаток та гусеняток доглядає, хто кізок пасе, хто теляток годує, а хто вже і на городі потихеньку порається, огірочки збирає. Час лине, його не зупинити. У такі хвилини не хочеться думати про війну, голод, смерть. Проста людина не думає про великі звершення, проблеми світового масштабу та владу, вона чесно працює та дбає про сьогоднішнє, про те, щоб для неї та її рідних настало завтра. Але чи не в цьому сенс життя? Кожен робить чесно та мирно те, що може, що повинен тут і зараз, щоб завтра також можна було чесно та мирно працювати, жити, ростити дітей і дбати про майбутнє. Але ще хотілося, щоб ті, хто творить світову історію не губили простої душі, не топтали звичайної долі. Для звичайної людини не так багато і потрібно. Прожити від народження до смерті мирно, народити та виховати дітей, не голодувати і не замерзати, мати свій дім, жити без хвороб і горя, а померти від старості в любові та турботі. Мене зрозуміє лише той, хто жив звичайним буденним життям, хто відчував подих голоду, а не сидів у “високих” кабінетах та не відав, як важко ростити хліб і бачив лише цифри перед собою та тримав у руках долі тисяч людей. Це страшна мука постійно чути голод, страждати кожну хвилину і повільно помирати. Ситий голодного не чує. Хтось кусень хліба ногами топче, а когось цей кусень міг би врятувати і дати надію на життя.
А ми жили, як могли та уміли. Все несли на своїх руках та плечах. Доводилося весь урожай збирати вручну, дідівським методом. Степан сам викосити всі зернові не міг. Тож ми з Ганною також взялися за коси та серпи. Спочатку косили жито, пшеницю чи овес та ячмінь, а потім в’язали снопи, перев’язували їх перевеслом та розставляли у копи в 60 снопів так, щоб вітер їх не поваляв та дощ не залив. Це важка і виснажлива робота. Хотілося, щоб жодна зернина не загубилася. Після того, як все було пов’язано, то перевозили до двору в стодолу, сушили та робили скирти. Денна спека виїдала очі, різні кусючі літаючі «тварі» їли тіло, але ми молилися, щоб здоровилося, бо тоді прийдуть голод і хвороби, смерть не забариться постукати у двері.
У кінці літа сорок третього до нас дійшла звістка про перемогу Червоної армії під Курськом, а в серпні було визволено Харків. Також червоноармійці почали просуватися на захід і визволяти міста та села. Наступаючи зі сходу та півночі на початку вересня сорок третього року наші території було звільнено від окупантів. Знову йшли жорстокі бої. Гриміли гармати, ревли літаки, чутно було гуркіт танків, рвалися снаряди, бомбили переправи, села та міста. Декілька днів ми сиділи у хаті, основні пожитки заховали до погребу. Але розуміли, що діватися нам нікуди, потрібно лише чекати.
Німці відступили на захід, разом з ними втекли поліцаї. Вони розуміли, що чекати милості від людей їм нічого. Окупанти перед відступом забрали все продовольство, яке могли, але багато техніки просто кинули. Після себе залишили згарища і розруху. На середину вересня наші війська перейшли Десну і просувалися до Києва. Важко згадувати ці вересневі дні. Радість перемішалася зі страхом, невідомістю, безвихідністю і надією.
Бої гриміли декілька днів, а потім усе стихло. Степан пішов у село. Перші дні після окупації та жорстоких боїв село жило якимось очікуванням. Люди були налякані, не могли відійти від пережитого. Але життя брало своє. Потроху почали виходити та розмовляти, збиратися гуртами, щось вирішувати, говорити про те, як жити далі, що робити в селі.
Наша сільська хата дуже постраждала, але стіни та дах були цілі, вціліли також сарай та комора. Потрібно було закінчити обмолот збіжжя, копати картоплю та прибирати городину. Ми почали також потроху відновлювати хату, щоб до зими перебратися у село. Спочатку вставили вікна та двері, полагодили піч, побілили хату, змазали долівку глиною та обмазали хату ззовні. Можна було перебиратися у село. Але ще закінчували роботи на хуторі, який виручив нас у ці два страшні роки. Молотили зернові вручну ціпами на току, це була довга і важка праця, потім зерно потрібно провіяти і не один раз, висушити і лише тоді можна засипати у мішки. Полову та солому використовували на корм худобі. Полову запарювали і підмішували свиням та корові. Здавалося руки випадуть із плечей після обмолоту, але приємно було думати про те, що хліба та каш вистачить до нового урожаю. Знову нас виручала кобила, без неї було, як без рук. Діти мали молоко та каші. Важка праця давала нам їжу та одяг, це було для нас головним.
Кожна сім’я намагалася відновити свій будинок, господарство, адже скоро почнуться холоди та морози.
Після того, як закінчили обмолот та прибирання городини почали все та всіх перевозити у село. Діти були страшенно раді. Адже можна було не ховатися, а бігати вулицями, галасувати, грати з іншими дітьми.
Разом з відходом фашистів прийшла нова влада. Дуже швидко з району прибули представники, все оглянули, переписали і вирішили відновлювати колгосп і починати відбудову зруйнованих будинків колгоспу. Про те, як відновлювати житлові будинки селян ніхто не думав. Швидко зібрали всіх, хто міг працювати. Це були жінки, підлітки, каліки, старі, молодих чоловіків було мало. На плечі цих людей лягла основна робота по відбудові зруйнованого колгоспного господарства. Почали повертатися додому солдати – каліки, вони ставали на чолі колгоспів, бригад, сільрад, шкіл. Поверталися медсестри. Відновили роботу амбулаторія, школа, клуб, контора, пошта. Але і похоронок посипалося, як із торби. Голосили по всьому селу.
Роботи додалося. До кожного господарства довели норму, скільки яких продуктів здати, так що від таких повинностей ні ворог, ні свої селян не звільнили. Довелося мовчки віддати частину вирощеного врожаю та худоби. Знали, як не віддаси зараз, то силою відберуть все і оголосять ворогом, тоді сім”ї прийде кінець.
Степана почали часто викликати на допити до міста. Всі документи він зберіг, розповів, як і де йшла колона із тракторів та худоби, як їх розбомбили, як отримав контузію та скільки місяців йшов пішки додому, хворів. Добре, що не один був такий, знайшлися ще чоловіки трактористи, що були у тій же колоні, вони розповідали також, як і де їх бомбили, як рятувалися і пробиралися додому.
Степан відразу пішов працювати на трактор, знову пропадав на колгоспній роботі зранку до ночі, тому відновлювали свій дім та господарство похапцем. Але трактором було швидше привезти дерево, дошки, солому. Доводилося терпіти та мовчати.
Підремонтували основні колгоспні будівлі у селі і до кінця сорок третього запрацювали повноцінно школа, лікарня, електростанція, електричний млин.
Кобилу довелося віддати до спільної конюшні, багато реманенту здали. А корів вдалося відстояти. Ганна повернулася до своєї хати з дітьми. Вона почала пошуки свого чоловіка. Війна тривала, вона покотилася на захід. У селі запрацювало радіо, тож ми вже чули, що бої йшли за Київ, потім у Криму, на півдні та Правобережжі.
Ми не голодували, але нічого на краще не змінилося, життя було сірим, важким, до домашньої роботи додалася колгоспна. Нова влада ревно слідкувала, щоб всі відпрацьовували трудодні і не ухилялися від суспільних робіт та суботників. Платити за роботу нам ніхто не спішив. Нікого не цікавило, як ми виживали і виживаємо, людське життя і для нової влади нічого не було варте. На нас дивилися, як на зрадників, адже ж були під окупацією, під німцями.
Після битви за Київ похоронки прийшли майже у кожну хату. Хлопчиків, що підросли, забирали до армії.
Так зустріли сорок четвертий. Дід Онисько занедужав та незабаром пішов у вічність, через декілька місяців не стало і баби Параски. З нами залишалася Марія, але вона почала сумувати і часто заводила розмову про те, чи не шукають її родичі.
Ми змогли з нею дістатися до її домівки. Квартира була ціла, ніхто там не поселився. Потихеньку поверталися сусіди. Марія обійшла всіх, кого знала, скрізь залишила про себе звістку, де вона живе. Через декілька місяців об’явилася її рідна тітка і забрала Марію до себе. Дівчинка вступила до медучилища, але не забувала нас, писала постійно і зв’язку не втрачала.
Весна сорок четвертого була важкою. Ми залишилися без коня, наші городи потрібно було засівати, а тут ще підганяли на колгоспні поля. До своїх городів доходили вночі та виривали дні серед колгоспної роботи. Добре, що дитячі ясла запрацювали, а то дітей зовсім нікуди було діти, вони ще малі, щоб їх залишити самих удома.
Так за клопотами пробігали дні. Але літо принесло нові проблеми. Степана викликали до воєнкомату та вручили повістку на фронт. Я була у розпачі. Постійна важка робота додала мені років, а тут ще і відчула, що вагітна, на руках малі діти та велике господарство. Що робити? Як витримати? Ганна отримала запізнілу похоронку на чоловіка, він загинув на початку сорок третього під Сталінградом, вона була знервована та сумна. Нові виклики долі чекали на нас. Питання не життя, а виживання стали ще гостріші. Проблеми сипалися одна за одною і їх потрібно було вирішувати швидко, не вагаючись.
Весна була важка, але посіяли та посадили все, що задумали. Худоба та птиця мали, що їсти і годували нас. Річка радувала рибою, солі було вдосталь, тому знову солили сало, м’ясо, рибу, щавель. Сушили все, що можна було засушити і потім використати в їжу. Адже тінь голоду постійно ходила за нами. На «хаті» постійно висів великий полотняний просолений мішок із сухарями, приховували зерно, крупи. Боялися, що знову все відберуть і «кістлява голодна рука» страшною смертю задушить усіх.