У кінці червня 1944 року Степан пішов на фронт. Прощатися було дуже тяжко. Мені зовсім мало залишалося до пологів, але хто тоді на це дивився. Мусили своєю кров’ю змивати «сором окупації». Червона армія наближалася до довоєнних західних кордонів, а що буде далі ніхто не знав. З новин по радіо ми чули, що жорстокі бої точаться на Західній Україні та Білорусії. Згодом ми почули, що радянська армія пішла визволяти країни Європи. Потрібно було добити ворога у його “лігві”. Червона армія поповнювалася солдатами з України, Білорусії та молоденькими хлопчиками, що підросли. Багато дівчаток після медучилища, курсів радисток, зв’язківців також були відправлені на фронт. Млин війни працював наповну, людські долі та життя перемелював у порох. Намагалися сумні думки гнати геть, але коли дивилися навкруги, то розуміли, що війна для нас закінчиться не скоро. За воєнними діями йдуть розруха, бідність, хвороби і знедоленність. Материнське серце ніколи не забуде втрати сина чи доньки. Вдови ще не один рік будуть проливати сльози за втраченим коханням, сироти залишаться сиротами на все життя. І за один рік цього не змінити. Потрібні десятиліття, щоб відійти від удару такої страшної війни.

Довгий час від Степана не було листів, де він був відомостей не було.

Пологи були важкими, лише Ганна мені тепер була помічницею. Поки я слабувала вона і своїх, і моїх дітей гляділа, порала і своє, і моє господарство, а ще потрібно було йти в «ланку». Як витримували жіночі плечі такі навантаження важко уявити, але ж витримували. А в свята брали дітей та йшли до клубу, де пускали кіно та під гармошку були пісні та танці. Хотілося забути про війну, горе та злидні. А вже наступного дня поверталися до реальності. Так минув ще один рік війни.

Початок сорок п’ятого давав надію на закінчення ненависної страшної війни. Лише у кінці сорок четвертого перший лист прийшов ві Степана. Листи йшли вже із – за кордону. Багато не писав, мало розповідав про те, як йому воюється. Писав, що артилерист, що бої йдуть жорстокі за кожний клаптик землі. Ворог огризався і здаватися не бажав. Степан був живий і в душі була маленька надія, що повернеться незабаром додому.

Корівка допомагала дітям виживати, вони не голодували, адже майже постійно було молоко, сир, сметана і можна було зробити масла. Кури давали яйця та м’ясо. Добре вродила картопля і її можна було виміняти на тканину та одяг. Шили все необхідне вручну самі. А взимку поставили ткацький верстат та з Ганною зайнялися вечорами ткати рушники та полотно. Весною та влітку вибілимо і будуть у господарстві рушники, ковдри та пошиємо собі і дітям полотняні сорочки та штани. А залишки срібних монет доводилося міняти на сіль, мило та борошно. Якщо в хаті з’являлася грудочка цукру чи жменька цукерок, то це було величезне свято для дітлахів. Своє життя і далі підсолоджували висушеними цукровими буряками. А ось дідову науку про різні травки ми не забули. Кожна травка має свій час для збору, тому, як не важко було, але заготовляли їх вчасно, ретельно висушували та зберігали. Сушилися також різні їстівні корінці, гриби та городня лобода. Спали по декілька годин, а працювали до двадцяти годин на добу. Відпочивати та хворіти було просто ніколи. Взимку ще довелося самим жінкам заготовляти дрова. Добре, що не забороняли їздити до лісу, де багато було сушняку. Брали дрібніші дерева та лозняк, сил на більше не вистачало. Потім рубали і дуже економно палили в печі та грубі, тому діти сиділи на печі та лежанці. Там же сушили гречку та просо. Випрані в ополонці речі також сушили на печі. Важко описати все, що пережили. Вся важка праця лягла на жіночі плечі.

Весна сорок п’ятого принесла радість – закінчилася клята війна. Всі почуття перемішалися. Ми не розуміли від чого плачемо. Біль від втрат обпікав серце, але одночасно було радісно від того, що все ж таки буде мир. Ми розуміли, що загинули та померли мільйони людей, але раділи від того, що ми були живі і живі наші діти, тому є надія на відродження і майбутнє. Яке воно буде майбутнє ніхто не знав. Сподівалися, що світ, який пережив таку страшну війну не захоче більше воєн. Люди будуть жити лише у мирі та злагоді. Які ми були наївні. Ті, хто править нами ніколи не заспокояться, їм завжди буде, що ділити і за що гризтися. А скільки в цій гризні загине людей вони не думають. Їм аби землі поділити, влади більше мати, грошей на десять життів нагребти.

А ми і далі виконували свою каторжну роботу в спеку і холод, під дощем і вітром. Потрібно годувати країну. З колгоспів вивозили все, що можна вивезти, нам залишалося не багато. Якщо б не городи та худоба, то швидко простягнули б ноги, так що в нашому житті мало що змінилося.

Жінки сподівалися, що з поверненням чоловіків стане жити трішки легше. Але багато чоловіків так і не повернулися. Степан не повернувся також. Довго не було листів, думала, що загинув, а потім написав, що їх везуть на Далекий Схід, воювати з японцями. Листи приходили дуже рідко. Закінчилася вже війна і з японцями, а Степана все не було. Для мене війна ще тривала. Осінь сорок п’ятого була такою ж важкою, як і всі попередні, нічого не змінювалося на краще. Радували лише діти, вони росли і хоча були худенькими та маленькими, але не хворіли. Син на наступний рік уже піде до школи. Став справжнім помічником. Тепер я дочок з легким серцем залишала на нього. Він доглядав за ними дуже добре, ніякої роботи не боялися маленькі чоловічі руки.

Весна сорок шостого була дуже погана, негода не давала нормально обсіятися, а потім прийшла засуха. Так ми відчули перший подих нового голоду. Лише восени сорок шостого Степан повернувся додому і відразу пішов працювати трактористом. Для сліз та обіймів часу не було. Малий урожай зернових весь вивезли із колгоспу, селянам майже нічого не перепало, але скаржитися чи «волати» було ні до кого, нас би і не почули, а не згодних швиденько відправляли до Сибіру чи у в’язницю і їх ніхто ніколи вже не бачив. Я не можу говорити за всіх, але наша сім’я при німцях кожного дня хліб їла, а тепер мусили «ляпьошки» з лободи та кінського щавлю згадувати. Що ж за життя? Лише боротьба за нього. Щастя так і не побачили. З однієї халепи та в іншу, з одного горя та в інше. Почали власті переміряти землю, якою користувалися. Нам залишили мало городів і там, де не потрібні були колгоспу. Багато ділянок землі були поганими, на гарні врожаї годі було сподіватися. Харчів уже не вистачало і собі, тому кількість худоби зменшували. А це ще зменшувало запаси їжі. Сльози градом лилися з очей. За що нам така дяка? Чому нас так постійно гноблять? Перед ким ми винні у цьому житті?

Так минали роки. На ногах кирзові чоботи, на плечах ватяна куфайка, на голові старенька хустка. Ось і вся наша мода. Діти в школу йшли з полотняною торбинкою. А в якої дівчинки з’являлося ситцеве платтячко та черевички, то це вже говорили, що «зажиточно» сім’я живе.

Лише в шістдесяті трішки дихнули легше, а життя вже наше промайнуло. Тільки і надії завжди було, що наші діти та онуки будуть жити краще. А чи будуть?