Ліза написала лист Катрусі з проханням приїхати. Через тиждень вона приїхала. Дівчата всі дні проводили разом. Знову плавали на човні, сиділи на березі річки. Вода в річці на мілині була чистою та прозорою, текла повільно та майже не помітно, а на глибині була чорною та швидкою, закручувалася вихором і йшла на глибину, була страшна і не привітна. Біля млина вода падала з гуркотом, пінилася, бурлила і клекотала. Вона нагадувала людське життя, яке може йти повільно та не помітно, а то раптово збуриться, стане чорним, не привітним, закрутить круговертям і понесе швидко у невідомість. Річечка текла собі у далекі краї, але Лізу вода не заспокоювала. Дівчина була у розпачі, сльози не змивали її жалоби, не приносили полегшення. Катруся заспокоювала подругу, але все було марно.
Катерина умовила Лізу поїхати у місто, погостювати у тітки, замовити нову сукню. Довгою дорогою можна було говорити про все. Ліза виливала Катерині всю свою душу, говорила про біль та розчарування. Катруся боялася засмучувати подругу, але все ж розповіла про своє життя, про те, що вже не буде вчителювати, восени виходить заміж за гарного молодого купця і буде займатися лише сім”єю, що мріє мати свій гарний дім, а не жити з батьками чоловіка, мати дітей і прожити у мирі та злагоді все своє життя.
Дівчата гостювали у тітки цілий тиждень. Ліза замовила у кравчині собі сукню і Катерині, це був весільний подарунок для подруги. Дівчата прогулювалися містом, згадували своє навчання на курсах. Ліза відволіклася, стала посміхатися, ожила. Але коли повернулася у маєток, то знову смуток огорнув її.
Довго гостювати Катерина не могла, її чекали вдома. Перед від”їздом Катерина наважилася розповісти Лізі про Петра Васильовича. Вона сказала, що він швидко обвінчався і виїхав до Києва, де йому запропонували в одній із клінік роботу. Катруся просила забути його, звернути увагу на Олександра, який досі не був одружений, був до Лізи не байдужим. Але слова подруги не заспокоїли Лізу, а ще більше додали відчаю.
Мати бачила, що з Лізою коїться щось не добре, але господарські справи не залишали їй сил розраджувати та заспокоювати дочку.
Промайнуло літо. Знову прийшли до Лізи дівчатка, але навчання дітей вже не приносило панянці задоволення. Робота відволікала її, але в душі був морок. Ліза часто розмовляла з місцевим батюшкою, але і ці сповіді не заспокоювали її розчавлену душу.
Вона не знала, що батюшка говорив з матір”ю і наполягав на тому, що Лізі потрібно вийти заміж і мати свою сім”ю, що потрібно відпустити дочку.
Тепер Ліза часто самотньо сиділа в улюбленій альтанці та бродила парком. Розмовляючи з деревами дівчина розмовляла з батьком, але відповіді на свої питання не знаходила. Навколо неї були люди, вони жили своїм життям, веселилися та сумували, були заклопотані справами, а Ліза цього не відчувала, серед них вона була самотня. Ця самотність душила дівчину і не відпускала.
Катруся обвінчалася і була щаслива. Подруги переписувалися, але все більше віддалялися одна від одної. Катерина не розуміла Лізу і вже не знаходила для неї слів розради.
Летіли дні, місяці. Так минула осінь та зима. Ліза навчала дівчаток, допомагала матері, довгими зимовими вечорами в’язала та вишивала, але це була не вона, це лише її тінь рухалася, ходила, а душа спала.