З дідусем Степаном нас одружили батьки. Майже ніхто з молодих людей не міг йти наперекір батькам, адже це означало залишитися поза сім’єю, а одній людині вижити у складні часи важко. Одружувалися до двадцяти років та відразу народжували дітей. До тридцяти років сім’ї мали по три-чотири дитини. Перша донька народилася у страшні роки голоду, була слабенькою та ще і на дифтерію захворіла, а це була смертельна хвороба. Друга і третя дитина народилися у кінці тридцятих років, тому на початок окупації були ще маленькими.
Чоловік працював трактористом в МТС. А які тоді були трактори. Великі залізні колеса так трясли трактор, що здавалося душу витрясуть. Трактор був відкритий, тому тракторист постійно був на холоді і спеці, під вітром і дощем. А роботу потрібно було виконувати, ніхто не думав про те, що людина від таких умов захворіє чи помре. Людське життя мало цінувалося, на першому місці було виконання планів, а людина все стерпить.
Я ходила до ланки. Сапали буряки, картоплю, збирали коноплі, льон, сіно, солому, працювали на току, а ще перед самою війною почали сіяти кок - сагиз. Ця рослина має каучук, щоб гуму робити. У колгоспі були весь день, потрібно було відпрацювати трудодні. Ніхто не міг ухилитися від роботи, бо займеться міліція, тоді буде людині ще гірше. За дітьми з сестрою по черзі гляділи, ще баба Параска, наша родичка, допомагала. Так до вечора напрацюєшся, що ледве ноги тягнеш. А дома вранці і ввечері господарство потрібно попорати, попрати, їсти зготувати. Вранці вставали о третій ночі, щоб піч витопити, все зварити собі і худобі. Потім напоїш та подоїш корову, виженеш її на пасовище, нагодуєш свиней, птицю, впхнеш дітям щось до рота, собі та чоловіку шаньку наготуєш і біжиш на роботу. А взимку худоба, піч, приготування їжї, а ще заготовка дров, прядиво та ткання. Так проходив день за днем.
У кінці тридцятих років трішки краще стали жити. Лікарню, клуб у селі відкрили, школу відремонтували, дитячий садок влітку відкрили, магазин. Молоді побільшало, всі вирішили, що вже життя налагодиться.
У сороковому році почали хлопці з армії каліки повертатися, а кого матері взагалі не діждалися. Юнаки розповідали, що на фінській війні були і тут почали тихцем говорити, що може і німці війну почнуть, адже Польща вже під ними. З газет мало що можна було дізнатися, але людське радіо долітало скрізь.
Степан та його дід Онисько часто сиділи разом і тихо про щось розмовляли. Мати Степана померла ще в дев’ятнадцятому від “іспанки”, а його батько, як і мої батьки, у кінці тридцятих. Діду Ониську було більше ніж дев’яносто років, він слабо ходив, але був ще жвавим і дуже розумним. Дід дуже добре знався на травах, тому постійно мені казав, коли і які трави збирати, де копати лікарські корінці і навчав, як сушити та використовувати. У коморі завжди висіли пахучі трави, а в торбинках були висушені корінці. Саме він врятував нашу сім”ю у страшні роки голоду і його наука пригодилася мені під час наступного голоду.
Степан все більше почав пропадати на хуторі. Після того, як утворились колгоспи землю в родини Степана відібрали та передали до колгоспу, але залишили городи. Вони були розкидані біля ярів і трохи землі було на хуторі. Степан відремонтував хатинку на хуторі, лазню, комору, сарай і викопав новий погріб. Дід весь час повторював, що все це згодиться.
Весною сорок першого в колгоспі вчасно закінчили посівну, ми також посіяли та посадили свої городи. На хуторі більше посадили картоплі, посіяли квасолю,буряки, моркву, огірки, ріпу, капусту. За клопотами минали дні.
Ранок двадцять другого червня був звичайним. Ми поралися, готували їжу, дивилися за дітьми. Тут завила сирена та забили у пожежні колоколи. Ми всі вибігли на вулицю, бригадир скакав на коні і скликав усіх до сільради. Дід Онисько тихо сказав, що це прийшла і до нас війна.
Зійшлися всі до контори. Голова колгоспу виступив, а потім слухали радіо. Так ми дізналися про початок страшної війни. Усім чоловікам потрібно було з’явитися до воєнкомату.
На наступний день Степан з Петром, чоловіком сестри Ганни та ще чоловіками з села поїхали до воєнкомату. Петро відразу отримав повістку і більше додому не повернувся, а Степану дали бронь. Він, як тракторист повинен був працювати в колгоспах і допомагати зібрати врожай та грузити його у товарняки.
Ганна дуже побивалася за чоловіком, адже троє дітей важко підіймати самій. Як відчувала, що більше з ним не побачиться.
Степана майже дома не було, він рідко з’являвся лише переодягнутися та взяти харчів. Зрідка приїзджав під вечір, збирав рибальські сіті і з сусідами їхав на риболовлю. Ми потім до самого ранку чистили рибу, але Степан змушував всю рибу солити, вивішувати, сушити та складати до просолених торбин. Також дід Онисько наказав збирати городню лободу та сушити її. Сушили суницю, смородину, вишню.
Я була також постійно у колгоспі, ми грузили зерно, його вивозили повністю. Ми побачили, що не залишають нічого на посівну. Це видовище було гнітючим. Але нам обіцяли видати зерно за трудодні. На початку серпня жінкам дійсно роздали жито, пшеницю, овес, просо.
В один серпневий ранок Степан з’явився вдома змучений і змарнілий, сказав, щоб кинула всю роботу і сіла слухати його.