Степан мовчав і видно було, що збирається з думками. Нарешті тихо і повільно почав говорити, сльози душили його, але він їх ховав далеко у найпотаємніші комірки своєї душі.
Він розповів, що німці вже близько. Вони швидко рухаються від західного кордону на схід. Які території уже захоплені ними точно не відомо, але вже багато. Наші війська чинять опір, але ворог сильніший. Фашисти нищать все на своєму шляху і наші війська відступають.
Ми бачимо, що з колгоспів вивезли майже все, але ще залишилося багато корів, бичків, вантажних машин і тракторів. Шофери та трактористи отримали наказ своїм ходом гнати техніку та худобу на територію Росії. Завтра вранці потрібно вже відправлятися.
Він ще багато говорив про прожиті роки, про сім’ю, дітей, про те, що він не знає, як захистити нас.
Степан просив не залишатися в селі, а негайно вирушати до хутора. Хутір стоїть далеко від доріг і декілька хат нікому не потрібні, навряд чи вони будуть становити цінність для німців. Він сказав, що домовився про кобилу із бригади і зараз її приведе, то потрібно погрузити всі пожитки, які влізуть на воза та їхати.
Але я була проти, як залишити все в хаті, в погребі, в коморі, в сараї. Все ж розтягнуть і стільки праці піде прахом. Хотілося вірити, що нас напасть мине і ми залишимось осторонь цієї страшної війни. Мозок відмовлявся слухати слова переконання. Степан так і не вмовив мене поїхати негайно.
Він розповів, що потихеньку перевозив різні харчі на хутір та ховав там. Різного зерна, полови, картоплі, сала солоного в діжах вистачить на декілька місяців. На хуторі ще не збирана картопля, буряк, морква, капуста. І якщо я не хочу їхати зараз, то він відвезе діда та ще трохи різного збіжжя негайно.
Ніч була без сну. Степан дійсно пішов та взяв на бригаді кобилу, на віз склали ковдри, одежу, бочки з солінням, засолену рибу, багато солі, ще засоленого м’яса та сала, трохи мисок, ложок, рушників. Вони з дідом вирушили пізно ввечері.
Степан повернувся тільки під ранок, взяв приготований змінний одяг, шаньку з продуктами, попрощався з нами та пішов.
Я стояла і не могла плакати, сльози висохли і в голові тільки гула думка про те, як жити далі і які випробування чекають на нас.
Колона тракторів, машин, череда корів вирушили рано вранці на схід. Жінки та діти проводжали колону та плакали.
Цілий тиждень був спокійним. Ми не ходили на роботу до колгоспу, займалися звичайними домашніми справами.
На початку осені почали ми чути не звичний гул. Старі чоловіки говорити про те, що це рвуться снаряди, десь не дуже далеко йдуть бої. Я почала вагатися, може вже час тікати на хутір, але ось вже скоро повинна була опороситися свиня і її гнати в таку далеку дорогу вже не можна. Ми з Ганною вагалися, не знали, що робити, але вийняли все із скринь та пов’язали у вузли. Якщо б знали, який за декілька днів буде жах, то кинули б все і тікали.
За селом, а потім і в селі з’явилися наші солдати. Шанці були зроблені під селом, хлопчаки та літні чоловіки допомагали їх копати.
Фронт наближався до нас.
Рано вранці теплого осіннього дня я почула гул у небі, вийшла на вулицю і жахнулася. Великі, важкі літаки летіли за річку. І тут вони почали скидати бомби на переправу, що була від нас на захід, вниз по річці. А потім бомби почали падати і біля села.
Прибігла Ганна, ми зрозуміли, що все ж таки негайно потрібно кидати все та тікати. Клунки із скринь ми скидали у яму, що біля клуні та закидалидошками та гіллям. Я накидала свині буряків, насипала зерна, налила води, закидала вхід соломою.
Ми з Ганною запрягли коней, прив’язали до возів корів, посадили дітей, покидали клунки з одягом та їжею і поїхали. Вже потім я зрозуміла, що дорогу ми вибрали не вірно.
Ми слухали, де йде бій і вирішили об’їхати село понад річкою, а потім польовою дорогою виїхати до лісу, а далі вже до хутора.
Я не знала, що солдати відступають до річки і село майже оточене. Ті декілька годин жаху я не забуду ніколи, багато років я живу з думкою, що вищі сили допомогли нам вирватися з того пекла живими і врятувати дітей.
Снаряди рвалися недалеко від нас, чутно було кулемет, окремі постріли гвинтівок. Коні ставали на дибки, корови кидалися у всі боки та хотіли втекти, діти спочатку кричали та плакали, а потім вдавилися у воза і мовчали. Де взялося у нас стільки сил, мужності, щоб все витримати? Як ми не перекинулися на такій швидкості? Як у нас не потрапив шалений снаряд? Як нам вдалося втримати перелякану худобу? Як ми залишилися живими? Зараз про це розповідати можна швидко, а тоді ці години жаху здавалися вічністю. Не можна було загубити худобу. Корови були нашими годувальницями, без них малі діти могли б не вижити. Багато років подумки вертаюсь у той страшний день і не можу зрозуміти, де ми взяли стільки сил, щоб утримати коней, корів, вберегти дітей і залишитися живими самим.
Вдалося зупинитися лише у лісі. Ледве заспокоїли коней та корів. Позв’язували упряж, що порвалася, сильніше прив’язали корів, витерли на обличчях дітей кров та сльози, а на свої роздерті руки дивитися було ніколи.
Ще декілька годин ми поволі їхали лісом, далеко було чути, як продовжують рватися снаряди, стрекоче кулемет.