Увечері добралися до хутора. Сил тільки вистачило розпрягти коней та поставити у хлів худобу. У ту ніч ми спали так, як не спали за все своє життя. Від пережитого страху ми не могли підвести голови. Вранці плач дітей все ж розбудив нас. Потрібно було поратися, привести у порядок дітей і починати нове життя.

Ми роздивилися свої пожитки, почали облаштовуватися у хаті, адже у невеликому приміщенні потрібно було розмістити вісім людей.

Господарські справи не давали часу лізти у голову страшним думкам. Ми були живі, живі наші діти, ми були поки що у безпеці. Дуже добре, що у хаті була велика піч. У ній ми пекли хліб, варили юшку, в чугунках тушили картоплю, капусту, варили каші, печеню з грибами, узвар, пекли солодкий буряк, а також варили їжу для худоби.

Найважче було випікати хліб. Поки було житнє та пшеничне борошно, що змелене в млині, то ще трохи легше було, а коли робили борошно на ручних жорнах, та приходилось не солодко. Хліб потрібно було пекти на заквасці. Поки були в селі, то залишали закваску від випікання до випікання, а тут потрібно було її зробити заново. Брали борошно та розводили з теплою водою, перемішували, накривали та залишали на дві доби, потім додавали борошно і теплу воду кожні дванадцять годин. Закваска повинна постійно рости, коли через шість годин вона підійметься у два рази, то можна на ній замішувати хліб, але частину тепер потрібно залишити до наступного разу. Форм для випікання не було, тому тісто викладали на листки капусти або ж взагалі на голу черінь. Два рази в тиждень пекли хліб, щоб вистачило всім. Але у голодні роки окрім борошна в тісто додавали пересіяну полову, перетерті жолуді, суху лободу або ж інші домішки.

Для дітей вистачало молока. У перший рік окупації великого дефіциту харчів не було і в їжі ми були не перебірливі, а ось у наступні роки було важче. Здоров’я не підводило і це було дуже добре, страшно було залишити дітей самих, вони були нашим майбутнім і це додавало сил.

Через декілька днів я почала хвилюватися за сільські хату, залишені речі та свиню. Про все розповіла діду Ониську та сказала, що хочу піти у село. Він мене відмовляв, але бачив, що не заспокоюсь. Тоді він запропонував об’їхати село лісовими дорогами та дістатися до нашого саду на краю села. Потім він буде чекати у сторожці, а я піду понад річкою до хати. Він попередив, що мій задум небезпечний. Дід наполіг, щоб я вбралася у брудний і подертий одяг, дуже низько вив’язала платок та на ноги взула лапті. Я здивувалася, але зробила, як він сказав. Ганна була не в захваті від моєї ідеї йти у село. Але я її умовила.

Я та дід виїхали дуже рано, їхали повільно лісовими доріжками, без пригод дісталися саду. Дід Онисько залишився в садовій сторожці. Вона була доволі простора, тож ми змогли завести туди кобилу, а віз закидали хмизом.

Я пішла понад річкою ближче до верболозу, потім через городи і без пригод дісталася до клуні. Все було тихо, я нікого не бачила і мені здалося, що ніякої війни немає, що все мені лише наснилося.

Перше, що я побачила, що клуня була розкрита і видно було, що тягнули з неї все, що хотіли, але найбільше мене шокувало те, що був розкиданий сховок клунків зі скринь.

Я оторопіла, як згадала, що в одній із спідниць були заховані золота велика сережка і каблучка. Я почала перебирати вузли, що залишилися і не знайшла ні своїх найкращих спідниць, сорочок та весільних стрічок, ні сережки з каблучкою. Мені хотілося кричати, рвати, бити, адже я розуміла, що цю сховку могли бачити лише сусіди і вони її розграбували.

Залишок добра я зібрала в один вузол, занесла до клуні. А сама тихцем пішла до сараю. Як не дивно, але кури сиділи в сараї і сховок свині був не розкиданий.

Тільки я нахилилася подивитися до Машки, як застигла від жаху. Я спиною відчула, що за мною хтось стоїть. Я повільно випрямилася і повернулася. Стояв високий чоловік у чужій військовій формі. Він притис палець до вуст і показував, щоб я мовчала. Потім пошепки на ламаній російській мові сказав, що він із «мадяр» і на постої в моїй хаті. Також він показав у сторону свині, що «чушка» має маленьких «хрюшек». Я заціпеніла, але пересилила себе. У сараї завжди у нас була прихована самогонка, тому обережно підняла руки та просунулася до місця сховку, дістала великий бутель, подала чоловіку та зшкребла всі яйця і подала йому. Він сказав, щоб я була спокійна і пішов.

Ноги мої підкосилися, я сіла і хвилину думала, що робити. Поросята були маленькі, але їх було чимало. Далі все робила, як в тумані, добре, що свиня дуже спокійна. Дістала ще пляшку самогону, потроху напоїла поросят та перев’язала їм рильця, щоб не вищали, вкинула у два мішки, перекинула через плечі, свині перев’язала рило та прив’язала мотузку до задньої ноги і погнала.

Той час, що йшла через город здавався вічністю, думала, що зараз мене застрелять і моє життя закінчиться. Але все минулося. Село неначе вимерло. Чужинців не було видно. Я ледве дісталася до саду. Спина моя боліла від такої ваги, ноги гули, голова була, як у тумані. Поросята були живі. Дід Онисько мовчав, лише хитав головою. Я розповіла, що нашу сховку з речами розграбовано і видно, що це вчинили свої. Дід мене заспокоював і сказав, що срібні монети він забрав із собою ще раніше, тому їх вистачить на всякий випадок, а за решту я повинна забути і не картати себе.

Я вирушила знову назад. Цей раз також обійшлося добре, я забрала курей у мішки та частину речей, які могла донести.

Більше йти не наважилася. Ми повернулися на хутір. Думати про втому було ніколи. Господарство збільшилося, потрібно було думати про нього і дітей.