Фронт пішов далеко на схід. Кожного дня я думала про Степана. Чи побачу його? Чи живий він?

Ми з сестрою зібрали все з городу, перебрали та занесли до льоху. Це була важка праця, але про втому не думали, працювали від світанку до темна. Майже кожного дня ходили до лісу. Дуже добре вродила ожина, а потім пішли гриби і також потрібно було назбирати багато жолудів, дичок яблук та груш. Ожину сушили, жолуді підуть на корм худобі, дички сушили та варили узвар і також давали худобі. Поки що прогодувати можна всіх, а потім побачимо, що буде далі.

Уже пройшли холодні осінні дощі, а за ними перші приморозки, настала зима. Дід Онисько переживав за бабу Параску. Новини з села до нас не доходили і я знову зібралася сходити в село.

Так само, як і минулого разу я дісталася до сторожки в саду. Поставила кобилу туди та замкнула. Пішла відразу до хати баби Параски. Дуже вчасно я прийшла, баба хворіла, в хаті було холодно. Я умовила бабу піти зі мною. Було боляче залишати все, але і самій їй також уже важко. Забили та позамикали двері, вікна, льох. Забрати все було не сила. Нав’язали два вузли та й понесли. До саду дійшли без пригод, нікого не зустріли. Окупанти зосереджувалися в центрі села, а на околицях було порожньо. До хутора їхали мовчки, прислухалися до кожного шурхоту. Баба Параска відпочила, поїла, а потім почала розповідати про все, що сталося в селі за ці місяці.

Бої під селом тривали не довго. Радянські війська швидко відійшли. Поранених забрали із собою, а загиблих поховали в братській могилі. Німецькі війська швидко зайшли в село. Всі мешканці, що залишилися у селі сиділи по хатах або погребах.

Декілька днів окупанти ходили від хати до хати та перевіряли їх, мешканців не чіпали. Через декілька тижнів солдати пішли далі. У селі залишилася військова адміністрація та солдати охорони. Відразу почали збирати поліцію, поставили старосту, відкрили церкву. Знайшлися ті, хто добровільно пішов служити німцям і вони були ще жорстокіші за окупантів. Від них ніхто не міг заховатися. А були і такі, яких змусили йти на службу. За ці місяці поліція схопила до двох десяток людей, багатьох уже розстріляли або повісили. Страшно про це говорити, а окупанти на страти ще й людей зганяють. По всіх селах окупанти чинять однаково. Дійшла звістка, що партизани в лісах збираються. Німці лютують, обіцяють знищити всіх, хто партизанам буде допомагати. Кожен виживає, як може. Останнім часом почали збирати підлітків, молодь, щоб виконували різну роботу. Почали говорити про те, що молодь будуть везти на роботи до Німеччини.

Не хотілося думати про погане. Наближався 42 рік. Зима почалася сувора. Потрібно було утепляти хату. Майже постійно горіло у печі. Діти сиділи на черені, не мерзли, а коли хотіли вийти на подвір’я, то йшли по черзі. Теплого одягу та взуття не вистачало.

У цьому році можна було тільки прясти вовняні нитки та в’язати шкарпетки, рукавички. Ткати було ні на чому і всі коноплі та льон залишилися в селі. Потрібно було виходити з того, що є. Мило також було тільки для дітей. Прати довелося старим перевіреним способом. Брали попіл, добре його просіювали, проварювали, потім декілька разів проціджували та замочували у цій воді одяг. Довго, але нічого не вдієш. Добре, що криниця у дворі є.

Баба Параска дуже нам допомагала. Тепер я з Ганною могла ходити до лісу спокійно, не турбуючись про дітей. Поки не було багато снігу, то продовжували збирати жолуді, на закинутих полях вирили картоплю, зібрали горох. А потім почали тягати хмиз, дрова.

Уже наближалося до Різдва.

Ввечері діти сиділи на печі, дід Онисько розповідав їм казки та різні історії. Ми вибирали гарбузи та розкладали насіння для сушіння, готували вечерю, варили картоплю худобі.

Тут почули стукіт у вікно. Всі завмерли. У мене ледве серце з грудей не вискочило. Запанувала тиша. І знову стукіт. Дід встав та підійшов до вікна. Тут всі почули чоловічий голос, який говорив, що він Степан, щоб швидше відчиняли двері.

Дід Онисько відчинив двері. Всі заціпеніли. Дійсно, на порозі стояв Степан. Він ледве переставляв ноги. Був змарнілий, брудний, постарів та з сивиною на скронях. Переступив поріг і опустився на табурет. Тиша у хаті була така, що було чутно, як потріскують дрова у печі. Степан попросив води і сказав, щоб ні про що його зараз не питали.

Ми напоїли його, допомогли роздягнутися. Я чоловіку допомогла обмитися, нагодувала його, перев’язала рани та ушкоджену ногу і поклала спати.