Ніч була не спокійна. Степан температурив, кашляв, він дуже застудився і заслаб.
Мороз, вітер та завірюха дужчали. Зима була сувора, неначе хотіла донищити те, що не знищили окупанти. Ліс гудів та скрипів. Ми затулили всі вікна, завісили двері, але холод пробирався у всі шпарини. Добре, що зробили настили з дощок, глиняна долівка була холодною. Діти спали на печі і доводилося підтримувати жар постійно. Різні думки лізли у голову, але доводилося їх гнати геть. Хотілося вірити, що весь цей жах закінчиться і ми будемо всі живі. Чому всі випробування випали на наше покоління? Чим ми завинили, щоб нас нищити? Війни, революції, голоди, розкуркулення - забагато для одного життя. Хотілося просто людського щастя, спокою в родині, достатку, щоб ніхто не голодував, не хворів. А що тепер, скільки зможемо витримати і чи всі рідні переживуть це випробування?
Декілька тижнів чоловік сильно хворів, на підвернуту ногу не міг ступати. Ми робили все, що знали і що могли. Сподівалися, що Степан відігріється, набереться сил і одужає. У кінці січня він почав потроху вставати і тільки тоді зміг розповісти, де він був, що з ним сталося і як він дійшов до нас. Степан розповідав повільно, збирався з думками, пригадував кожен день останніх страшних місяців.
У кінці серпня колона тракторів, машин та худоби рушила на схід, потрібно було перейти на територію Росії. Здавалося, що кілька сотень кілометрів ми подолаємо швидко. Але ворог уже був близько. На північ від нас він пішов далеко вперед. Коли шофери та трактористи про це дізналися, то зрозуміли, що можуть потрапити в оточення.
Із міст до нас приєднувалися мирні мешканці, які на потяги не потрапили, але не хотіли залишатися під окупацією. Вони дуже помилилися у своїх розрахунках, це стало для них фатальним. Багато хто з них загинув, хтось повернувся назад або ж зупинився в селах до яких дійшли. Ми були розгублені. Накази нам давали суперечливі або ж взагалі ніякої інформації не отримували. Харчувалися лише тим, що взяли з собою. Зупинялися дуже рідко, спали лише пару годин. Ми рухалися майже постійно, але просувалися не так швидко, як хотілося б.
Шофери в один з днів отримали наказ рухатися швидше, тому трактори, худоба та люди залишилися самі. Колона розтягнулася понад кілометр. Добре, що взяв достатньо харчів, а то можна було б з голоду померти. Рухалися постійно, зрідка робили привал лише там, де була вода, напували худобу,падали від утоми і швидко засинали.
Ми рухалися вже більше тижня, коли почули далекі розриви снарядів. Я мав карту, ще в колгоспній конторі взяв. Бачив, що до визначеного місця залишалося днів чотири - п’ять ходу, але я розумів, що можемо не дійти. Так і сталося.
В один із днів налетіли два ворожі літаки і почали скидати бомби. Нашу колону ніхто не охороняв, гвинтівки проти літаків були безсилі. Всі кинулися подалі від дороги. Треба визнати, що у цю хвилину кожен думав про своє життя і не дивився на інших.
Ззаду мене сильно рвонуло. Я впав у кущі біля дороги, вже більше нічого не чув і втратив свідомість. Мене накрило землею від вибуху. Лежав я там довго. Коли прийшов до тями, то вже була ніч. Лише зміг вибратися з-під землі. Знову втратив свідомість. Вранці ледве виліз на дорогу. Скрізь були понівечені трактори, вирви від бомб, свіжі могили. Мабуть ті, хто вцілів пішли далі. Голова страшно гула, на щоках та тілі запеклась кров, одяг був подертий. Я сів і почав думати, що робити далі. Йти шукати колону, але скільки часу мені потрібно, щоб її наздогнати? Я розумів, що частина людей пішла вперед, хтось пішов у ліс. У такій колотнечі ніхто нікого не шукав. Почав озиратися довкола. Якщо літаки бомбили колону, то вони її будуть бомбити ще, поки не знищать. Значить фронт поряд, можливо вже просунувся вперед на схід. Побачив свій трактор. Його кинули, він був пошкоджений і далі вже їхати не міг. Ледве дійшов до нього. Обшукав його. Мої речі були на місці. Ще залишалися в шанці харчі, була ціла фуфайка та плащ, інструменти також були цілі. Забрав сокиру, пилку та ще деякі інструменти, мотузку. Документи та карта були при мені у внутрішньому кармані. Зібрав усе і подався у найближчі посадки.
Розклав карту і почав дивитися, де знаходжусь. Добре, що я помічав місця, які ми проходили. Що робити? Куди йти? Ось тоді я вирішив повертатися додому. Розумів, що буде постійно холоднішати і їжу, воду десь потрібно буде брати, але я вважав правильним рішенням йти додому, я не знав, де шукати тих, хто пішов вперед, а тим паче, де перебувають радянські війська.
Дорогами було йти небезпечно, зрозуміло, що ворог рухається на схід швидко. Куди він вже дійшов я не знав. У міста та великі села також страшно заходити. Я розумів, що без їжі довго не протягну, тому краще рухатися від хутора до хутора, може хто і нагодує. Далеко в ліс заходити також страшно, можна заблукати чи натрапити на вовків.
Дістався до ліска, добре, що по дорозі джерельце трапилося, то набрав води і попрямував далі. Джерельця дуже берегли подорожні та пастухи, обов’язково прочищали, обкладали камінням, щоб кожний міг угамувати спрагу. Я також прочистив джерельце, укріпив каміння.
У лісі змайстрував курінь з гілок і ліг спати. Біль у голові не минав, рани по всьому тілу почали горіти. Я сподівався, що сон додасть сил.