Я прокинувся від не зрозумілого шурхоту та плямкання. Коли висунув голову з куреня, то мало не зомлів. Біля куреня лежала корова і жувала жуйку. Це було моє спасіння. Дістав останній кусень хліба, обережно почав говорити до корови і вона мене підпустила.

Змайстрував міцний налигач і прив’язав мою рятівницю до дерева. Мабуть корови під час бомбардування розбіглися. Якщо частину їх вдалося зібрати, то і добре. А частина все ж побігла куди очі бачили. Ось одна приблукала і сюди.

У казанок надоїв молока, а решту довелося здоїти додолу, бо нікуди було більше. Так ми почали йти додому. Навкруги було спокійно. Паші було вдосталь, а мені була їжа. Все ж глибоко в ліс не заходив, боявся заблукати. По дорогах рухалися вантажівки, які везли солдат та техніку.

Робив курені, збирав гриби, ожини було на кущах багато. Від дощу рятував плащ. Добре, що кремінь не загубився, тому розводив багаття, але відходив подалі від доріг, щоб ніхто багаття не побачив. Малі рани загоїлися, але одна на спині почала гноїтися, мій одяг перетворився у суцільне масне дрантя.

Я обходив спочатку села, а їжа в мене закінчилася, рана на спині сильно боліла. Я йшов уже більше тижня, але за день міг пройти з десяток кілометрів. Я був ще дуже далеко від дому.

Мені потрібна була людська допомога і я наважився зайти в один хутір. Постукав у найближчу до лісу хату і на мою велику радість двері відчинила літня жінка. Я почав прохати допомоги і сказав, що віддам їй корову. Вона залишила мене у хаті.

Німців на хуторі не було, мешканців було мало. Декілька тижнів я прожив у неї. Привів себе до ладу, загоїв рани. Потім нарубав дров жінці на всю зиму і вирішив йти далі. Вона дала мені новий одяг, чоботи, онучі та ще онуч для зміни, наготувала шаньку, яку могла і розповіла, де є німці, а де немає, як можна дійти до найближчого міста.

Уже починалися холодні осінні дощі, наближалася зима. Тепер я йшов від села до села, але в село заходив лише після того, як переконувався, що німців там немає. Жахливі речі розказували скрізь про нові порядки. Потім почали розповідати, що збираються партизани, а від того німці ще більше лютують. Більшість тих, хто залишився жити в своїх домівках не знали, що з ними буде далі і лише думали, як вижити.

У селах були жінки, діти, каліки, старі, але були і чоловіки ті, які відстали від своїх частин і прийшли додому, ті, яких відпустили з полону (якщо табір військовополонених був не далеко і жінка чи мати приходили і просили відпустити чоловіка чи сина, то багатьох відпускали), ті, які, як і я були з бронею, але відійти на схід не встигли або ж не змогли та ще з різних причин. Частина чоловіків пішли на службу до окупантів. Вони були старостами, поліцаями. А в містах відкривалися знову магазини, базари, різні установи.

Мені дуже пощастило, бо наші люди дуже милосердні. Маленькі хуторки та села, що розкидані по лісах та долинах, мені стали рятівними, ніде люди не відмовляли в допомозі. Скрізь давали щось поїсти і пускали на ніч хоч до клуні чи сараю. Коли вже дістався до нашої місцевості, то зрадів, бо бачив, що підходжу додому. Але морози стали дошкуляти все більше. Чоботи та фуфайка не берегли від холоду. Снігу почало насипати багато і йти лісом стало важко. Ночувати в курені було холодно. Я розумів, що сили мене залишають. Довелося звернути з дороги та піти до Захарових, наших далеких родичів. Я вже знав, що всі люди, які приймали мене дуже ризикували, адже не можна було приймати немісцевих людей і на всіх потрібно було доносити. Але люди залишалися людьми.

У Захарових я пробув два тижні. Живуть вони бідно, але не вигнали мене, розуміли, що не по своїй волі прийшов до них. Допомагав чим міг, хоч ледве тримався на ногах. Взяв у них валянки, кожух. Малий Павло зміг провезти на коні мене до сусіднього села. Дорога була прокатана. Видно було, що їздили автомобілі та коні. Могли, звісно, перестріти німці або поліцаї. Але йшов дрібний густий сніг і ми не зустріли нікого. Я боявся за хлопця, але був йому дуже вдячний. Тільки взаємодопомога нам допоможе вижити. Довізши мене до краю села Павлик повернувся назад. Сподіваюсь, що він без пригод дістався додому.

Я обійшов село стороною і вже тут знав навпростець дорогу до хутора. Але випадково потрапив у яму та підвернув ногу і, мабуть, все ж таки мороз та вітер зробили свою справу і я застудився.

Поки жив у Захарових, то багато новин дізнався.

Під Москвою німців сильно побили, але і наших багато там лягло у землю. А на півдні справи йдуть погано. Україну окупували повністю і фашисти просуваються на Кавказ та до Волги. Тож потрібно готуватися до того, що довго будемо жити під німцями. Також розповідають, що скрізь утворюються партизанські загони і вони починають боротьбу з окупантами. Але німці сильніші. Почали розстрілювати багато мирних жителів. За доносами поліцаїв вбивають жінок і дітей червоноармійців, більшовиків, партизанів. Убивають людей за будь-які порушення встановлених приписів, нелояльність до влади, а то і без вказаних причин та підстав.

Будемо сподіватися, що тут ми у безпеці. Але поліцаї можуть сюди дібратися.