Наступні тижні пройшли спокійно, життя тривало. Наближалася весна і потрібно було думати про те, як і що посіяти, посадити, щоб не голодувати на наступну зиму.
На весну харчові запаси танули, худобу було все важче годувати. З великим нетерпінням чекали першої зелені, щоб можна було випасати худобу. Потрібно було поповнити запаси круп, придбати мило та сірники.
Ми з Ганною вирішили йти до міста на базар.
Зібрали яєць, сиру та вирушили до міста. Дорога була довгою, тому до міста дісталися не швидко. Але скрізь було сухо і лагідно пригрівало сонце, пташки співали. Якщо б не думки та спогади, то ніщо б не нагадувало про війну.
Місто дуже змінилося. Людей на вулицях було мало, але скрізь були німецькі солдати та офіцери, ходили патрулі поліцаїв. На всіх будинках були написи німецькою мовою. Здавалося, що ми прийшли не до знайомого міста, а в якесь чуже та далеке. Дісталися базару. На ньому було дуже мало людей. Більшість були виснажені, одягнені в старий одяг. Вони міняли харчі за одяг, посуд та різні дрібнички і не затримуючись йшли геть. Ми ледве знайшли те, що нам потрібно було. Обміняли яйця на мило та сірники, сир на крупи. Ми боялися розмовляти з людьми, щоб ніхто нас не запідозрив, але все ж дізналися багато новин. Ленінград у блокаді, у Криму біля Севастополя ще ведуть оборону радянські війська, але німці продовжують наступ на Кавказ і Сталінград. Кажуть, що новини з фронту хтось таємно слухає по радіо, а потім переказують один одному, а тому, що розповідають німці вірити не можна, багато брехні приписують.
Дорога назад була дуже важкою. Тільки ми вийшли з базару, як там почалася облава, ми побігли до якогось будинку та вскочили у двір, добре, що там німців не було. Перечекали трохи та і пішли. Нам було дуже страшно, здавалося, що зараз нас зупинять і кинуть до в’язниці.
Уже вночі прийшли додому. Від втоми та страху ледве волочили ноги. Скинули верхній одяг і впали спати. А вранці знову робота. Діти, старі та чоловік чекали сніданку, худоба чекала також, коли її нагодують і приведуть до ладу. Юшка, каша, картопля були звичайною їжею на кожен день. Млинового борошна вже не залишилося, тож доводилося розтирати зерно ручним млинком і борошно виходило грубим, з нього і пекли хліб, робили млинці, коржі. Ми були раді тому, що кожного дня маємо хліб на столі. Нічого не вдієш, ми не їли вдосталь, але поки що не голодували. Тільки тепер я зрозуміла, яка була вдячна діду Ониську та чоловіку, що рік тому назад вони підготували цю оселю та перевезли сюди харчі, одяг та реманент. У нас були коні, плуг та борони, вистачало пшениці, жита, вівса та проса для посіву, були ще запаси насіння різної городини. Крім городу біля будинку ми нагледіли чималий шмат землі між лісками. Його не було видно і ми сподівалися, що ніхто не зазіхне на наш урожай. Залишалося сподіватися, що ні в кого не підведе здоров’я і нам вистачить сил на все.
Посівну закінчили не погано, але те, чого боялися – сталося. Добре, що до нас прискакав сільський хлопчина, та попередив, що поліцаї вирішили навідатися на хутір. Степан встиг заховатися, всі харчові запаси заховали, худоба паслася у лісі. Троє поліцаїв із гвинтівками прискочили на хутір. Кричали, що всіх нас розстріляють, щоб ми негайно здавали харчі, а не ховалися, як миші. Дід Онисько відвів у сторону головного і довго з ним розмовляв. Потім повернувся до мене і сказав, щоб привела кобилу, віддала мішок вівса та мішок картоплі. Поліцаї поїхали, але обіцяли навідуватися. Дід не розповів нам, що він сказав поліцаю, але сказав, що нам доведеться восени здати частину урожаю, якщо хочемо тут жити і залишитися живими. У цей день всі були пригнічені, але ховатися ще далі було ніде. Степан прочитав нам папірець, який дав поліцай. Жінки тихо плакали, ми не розуміли, як нам здати окупантам усе, що вони вимагають і прогодуватися самим.
Я почала час від часу ходити в село. Наша хата була сильно пошкоджена, стояла з вибитими шибками. Але мені вдавалося щось знайти в клуні, сараях, забирала реманент, який не покрали. Новини з села не були втішними. Двох партизан повісили в центрі села. Більше двадцяти чоловік забрали з села і доля їх не відома. Почали молодь насильно вивозити до Німеччини, але дві сім’ї добровільно туди поїхали на роботу. Відновили колгосп, тільки його почали називати «громгосп», усіх зганяють на роботу. Обіцяють заплатити восени тим, що виросте на полях, а решту урожаю вивезуть до Німеччини. Всі селяни повинні були здати частину від свого господарства, це приблизно до 50 кг м’яса, 500 штук яєць, 500 л молока. Відновили роботу електростанції та млина. А ще забрали дітей до школи. На довго хочуть німці залишитися у нас. Селянам можна було вижити лише за рахунок власного господарства. Жінки, які залишилися з малими дітьми і без допомоги дуже бідували. Лише рятувало те, що для виконання робіт та догляду за дітьми об’єднувалися жінки у гурти, обмінювалися продуктами харчування та одягом.