У нас за дітьми доглядали баба Параска та дід Онисько. Потихеньку поралися по господарству, готували їжу. А ми у трьох з ранньої весни та до пізньої осені були на городах, на сіножаті, у лісі. Весна та літо були гарними, тому урожай зібрали не поганий. Пшеницю, жито, овес, ячмінь та просо косили косою та жали серпами. Довелося самим зробити тік і молотити зернові старими методами. Це важка і виснажлива робота, але якщо хотіли бути з хлібом, то мусили цю роботу виконувати. Картопля, буряки та інша городина вродили також добре, тому насолили огірків та помідорів. У погріб наносили капусти, редьки, буряків. Змогли заготовити квасолі та гороху, сушили яблука, груші, гриби. Багато травичок та корінців для лікування наготували.
Розрахувалися з податками. А ще носила я хабар старості, щоб не ходили на хутір поліцаї і не чіпали нас.
Найбільше молоді забрали до Німеччини влітку та восени сорок другого. Фашисти лютували і ще зліші стали. Цілі села з людьми спалювали. Це так карали мирне населення за те, що багато пішло в партизани або ж допомагали їм.
А ще на підпитку староста розповів, що знищити населення потрібно як можна більше, лише трохи, як рабів залишити. Грабували нашу землю, як хотіли. Все, що вирощено на полях до Німеччини або на фронт вивозили. Казали, навіть, землею не гребували, вагонами чорнозем до Німеччини везли.
Староста проговорився, що в сусідньому місті є табір військовополонених і туди знову привезли полонених і що там є наші земляки. Ганна, почувши про цю новину, почала проситися піти туди. Їй здавалося, що там її чоловік може бути. Скільки ми її не відмовляли, але все було марно. Врешті – решт ми здалися.
Після того, як майже всі роботи на полі були завершені ми зібралися в дорогу. Було вирішено лісовими дорогами дістатися до лісникової хатини, що була за декілька кілометрів від міста, залишити там коня, а самим пішки йти в місто. Якщо б іти пішки, то тиждень потрібно йти туди, а потім тиждень назад. Було небезпечно, але Ганна була ладна все покинути і сама йти до міста.
Взяли трохи різного збіжжя, щоб обміняти на сіль, мило та трохи на ситець чи сатин. Дороги були ще сухі, тому за день дісталися до лісникової хатинки. Там нікого не було. Коня та віз поставили у хлів, довелося переночувати, хоч було холодно. Врвнці накидали коню трави, забили двері, а самі пішли пішки до міста.
Розпитали у людей, де табір військовополонених і чи можна було до нього підійти. Місцеві розповіли, що табір сильно охороняють, є колючий дріт під напругою та викопаний рів, але жінки час від часу ходять туди і закидають хліб на територію табору, щоб хоч трохи підгодувати полонених.
Ми пішли туди. Побачене вразило нас у саме серце. На холодній землі сиділи та лежали наші солдати, було видно, що багатьом довго не прожити. Всі виснажені, змарнілі та худі. Їх охороняли солдати з собаками, тому близько підійти не наважилися.
Ганна почала кликати Петра. Багато голів підвелося. Тоді вона почала кликати по імені та прізвищу. Один чоловік підвівся та відгукнувся, але то був не її чоловік. Ніхто з полонених не знав її Петра.
Ми закинули солдатам декілька паляниць, цибулі, шматок сала і пішли геть. Ганна довго ридала, але потрібно було думати про дітей, а не свої почуття.
Згорьовані ми пішли на базар. Обміняли все, що потрібно було і почали вже йти геть, як мій погляд впав на маленьку дівчинку. Вона сиділа під тином і гірко плакала. Ми зупинилися і почали її розпитувати, чому вона так плаче. Дівчинка розповіла нам, що звуть її Марією. Батька забрали до війська у перший день війни, мама померла давно, жила вона з бабусею. Більше родичів вона не знала. Але бабуся декілька тижнів, як померла. Сусіди допомогли їй з похоронами, але ніхто не міг її забрати до себе. Вона витратила вже всі продукти і тепер не знає, що їй робити. Прийшла кофтину обміняти на їжу, але ніхто не хоче брати. Вона розмазувала сльози по обличчю та схлипувала. Моє серце завмерло від жалю, ми переглянулися з Ганною, залишати дівчинку не можна, вона загине. Ми запропонували їй йти з нами. Так, у нас у хаті вже десятеро жило, але біля дітей і їй прихисток знайдеться.
Вона почала цілувати нам руки та розповідати, що вона вміє робити, що не буде нам великим тягарем. Ми пішли до неї додому, зібрали її одяг, замкнули квартиру і подалися за місто. Дісталися до лісової хатини та заночували там. Вранці вирушили назад. Їхали знову весь день, часто доводилося зупинятися, щоб нікому не потрапити на очі. Змучені дісталися хутора.
Степан був розсерджений, що ми привезли не знайому дівчинку, але згадав свої митарства і змирився. Ми не могли залишити Машеньку самою, але ні вона, ні ми не здогадувалися, яку небезпеку привезли.