Життя… Проходять, пролітають, несуться ген секунди, хвилини, години, місяці, роки, століття і тисячоліття. Куди летить наше життя? Для чого воно дається взагалі? Для здійснення наших мрій? Для страждання? Для того, щоб залишити дітей? Мрії швидко розбиваються і вже з роками стають не такими важливими. Страждання настільки пронизує тіло і душу, що сприймаєш це, як буденність і чекаєш зі страхом кінця, щоб вони закінчились. Діти, що діти. Лише думка гріє, що ти залишив слід на землі, але скільки вони додають страждань. Промайне молодість і залишиться лише сум.

Здіймається ранок. Повільно сходить сонце. Небо стає спочатку рожеве, згодом сонце додає барв. Небо переливається перламутром, смарагдом, сапфіром, рубіном. Тихо повзе туман понад річкою. Тихо так, що чутно свій подих. Безжально лише дзижчать комарі. Починає кувати зозуля, село просинається. Туман поступово падає на тиху гладінь води. Роса обпікає босі ноги холодом, а вода в річці тепла і пахуча. Чудово, яка насолода. Саме час зазирнути туди, далеко в душу і згадати все, що пробігло, промайнуло, гайнуло за обрій.

- Панночко! Ви де? Ваші батьки вас вже шукають.

Та це ж, Тетяна, наша служниця, гарна дівчина, колись її дідусь був кріпаком нашої родини. А вона тепер отримує гроші та подарунки. Збирається заміж за нашого конюха. Батько пообіцяв їм допомогти хату звести. Треба бігти. Тато вчора повернувся із далекої подорожі. Їздив до Німеччини, друзі його запросили. Такий втомлений був, що нічого не розповідав. А сьогодні на ранок запросив євреїв, нашого батюшку і збирає всю родину. Сніданок буде довгий, розповіді будуть дивовижні.

- А ось і ви, Єлизавето Миколаївно, як знала, що знайду вас на панському пляжі, ви рано пішли, так не годиться. Ви вся брудна і мокра, давайте підемо.

- Гаразд, Таню, йдемо. Не терпиться послухати розповіді тата про таку далеку подорож.

Прийшли. Потрібно швидко помитися та перевдягнутися, вже гості збираються. Бачу євреї сьогодні свій найкращий одяг дістали, а наш батюшка весь аж сяє.

- Лізонько, доню, ну так не можна. Вже гості зібралися, Микола Якович хвилюється. Ти вже готова?

- Так, мамо, вже готова, ходімо.

Ось і сіли ми всі за стіл. Родина євреїв поважна, говорять тихо, від одягу чутно полин та цвіт бузини. А куди тут можна одягнутися? В церкву та на свята, зрідка до міста з’їздити. Дітей залишили вдома, мабуть, щоб не заважали розмові. Батюшка тихенько розмовляє з татом, радяться, як ще краще прикрасити церкву. Батько не пожалів грошей на нову церкву і також із села люди допомогли. Красива церква. Збудували не далеко від нашого дому, на нашій землі. Висока, оздоблена мозаїкою, дзеркальними скельцями. Куполи блищать золотом так, що за 20 миль видно. Всі мандрівники завертають у село, щоб поглянути на наше диво. Та і нову хату біля церкви звели, щоб сім’ї нашого отця було зручно. О, в новому гарному вбранні вже сидить мій брат Петро, ну зрозуміло, тато привіз костюм за останньою київською модою. Матінка роздає вказівки слугам. Чудовий сніданок приготували. Тато прокашлявся. Невже захворів у мандрівці?

- Що ж, дорогі гості та шановна родина. Зібрав я вас усіх, тому що дуже засумував за вами за ці місяці. Поснідаємо разом і потім пройдемо у вітальню і я розкажу вам все про свою поїздку.

Сніданок тривав довго, всі смакували та насолоджувалися стравами, гомоніли про майбутній врожай, про ціни на збіжжя, про своє господарство.

Нарешті пройшли у вітальню, нам подали чай з пиріжками і тато довго розповідав про мандрівку.

Виїхав він рано на парі запряжених коней. Дісталися міста вже надвечір. На вокзалі було людно, тато сів у потяг, паровоз пихкотів сизим димом. Потихеньку поїхали. Мимо пропливали поля і села. Скрізь кипіла робота, адже підходила пора польових робіт. У Києві зустріли родичі. Будинок у них великий і гарний, багато книг, набагато більша бібліотека, а ніж у нас. Життя у Києві вирує. Пробув у них три дні. Мало побачив Київ, але потрібно їхати далі. Вирушили до Німеччини з Василем Андрійовичем. Їхали довго, дорога була все ж важкою, декілька разів пересідали на інші потяги, було таке, що стояли по декілька годин. Приїхали в Берлін зморені. Зустріли друзі нас привітно і радісно. І тут вони вперше побачили автомобіль, прокаталися на ньому. Чудо, до нас ця диковинка ще не дійшла.

У місті багато будинків освічуються електрикою, є телефон. А ми лише чули про це. Ось як змінився світ. Найбільше тато відвідував виставки нової техніки. Тато розповів, що вже і для роботи на полях з’явилися чудові машини. Ось би нам такі. Але найбільше його вразили виставки квітів та дерев. І як подарунок всій родині він привіз чудові саджанці для нашого парку. Після поїєдки в Німеччину тато відвідав наших далеких родичів у Бельгії, де вирішував справи. Він дуже гарно відгукувався про цю сім”ю і особливо схвально говорив про їх сина Олександра.

Сьогодні садівник підготує ділянки, а завтра підемо їх висаджувати. Довго гомоніли чоловіки про життя в Європі, тато розповідав про нові політичні погляди, що захоплюють людей. А ми пішли дивитися сукні та шляпки, які тато нам привіз у подарунок. У Європі багато панночок вже не шиють на замовлення одяг, а купують у спеціальних крамницях. Тато розповів, що поширюються швейні машинки, навіть в Києві вже є. Сукні були гарні, шовкові. Мені тато привіз бежеве, а мамі бузкове. Комірці стоячі з оздобленням, рукава довгі, але до ліктя пишні, а далі вузькі. Ліф із двох частин, а спідниця пишна і довга, але вже туфельок не закриває. Шляпки оздоблені мереживами, квітами, стрічками.

​Так промайнув день. Сонце тихесенько ховається за нашою річкою. Весь горизонт залито багряним сяйвом, величезне сонце кидає останні промені. Настає ніч.

Перед сном прийшов батько і сказав, що нам потрібно завтра поговорити. Що ж, почекаю. Він мене заінтригував.