Швидко відгомоніли весна та літо. Батьки були дуже заклопотані весь час. Посівна, потім збір ягід, першої городини, заготівля сіна, збір зернових, заготівлі на зиму і для нас, і для худоби. Тато скрізь встигав, селянам платив справно, щоб не було не вдоволених. Мама слідкувала за сушінням ягід, варенням, солінням і ще за безліччю домашніх справ.
А ми з братом розважалися. У мене вже не було занять з учителями, тому я насолоджувалася літом. Ми каталися на човнах, їздили у гості до сусідів. Я дуже любила плавати в річці, але робила це тихцем, брала лише служанку Таню. У вихідні їздили на прогулянки верхи на конях і робили пікніки. Все було чудово, ми з братом тоді і не уявляли, що десь є горе, смуток, бідність, зрада, втрати. Ми насолоджувалися життям і вірили, що воно буде лише щасливим.
Перші зернові були обмолочені, можна було їхати до міста. Тато розраховував продати першу партію врожаю, відправити Петра на навчання до Києва і влаштувати мене на навчання.
Ось нарешті настав давно очікуваний день. Речі були зібрані, всі були готові до поїздки. Пшеницю та овес везли двадцять підвод, тато їхав верхи, щоб можна було за всім слідкувати, ми з братом їхали в кареті.
Дорога була далека, але світило яскраво сонце, було сухо і тепло, ми розраховували, що за шість годин у дорозі не дуже утомимося. Проїхавши половину шляху ми зрозуміли, що не так вже і легко долати далекий шлях. На половині дороги ми зупинилися. Потрібно було дати відпочинок і людям, і коням. Півгодинки відпочили і знову вирушили в путь.
Коли побачили перші оселі міста, то страшенно зраділи, ми приїхали. Тато направив підводи з управляючим до купця, що мав забрати товар. А ми поїхали до тітки, вона була далекою родичкою мами, у неї я буду жити. Залишили мої речі, харчі і поїхали на станцію, незабаром буде потяг, на якому поїде брат на навчання.
Купили квиток, сіли на лави у вокзалі, треба почекати потяг. Нарешті загув паровоз, зупинився, обдав димком пасажирів і проводжаючих. Тато допоміг Петру занести речі у вагон, ми попрощалися. Потяг із свистом рушив у дорогу. Тато і я дивилися услід вагонам і кожний думав про своє.
Ми вирушили назад до тітки. Марія Власівна жила одна, чоловік її давно помер, а дітей у неї не було. Від чоловіка залишилося декілька крамниць, які тримала тітка. Тато допомагав їй у справах, тому крамниці приносили дохід і вона мала гарні гроші.
Після обіду ми пішли до навчального закладу, він знаходився поряд.
Директор зустрів нас дуже привітно, розповів про навчання майбутніх вчительок, показав нам приміщення, де буду я навчатися. Це виявилося училище для дівчат. Навчалися вони сім років і після навчання та здачі екзаменів можна було залишитися на восьмий рік навчання та отримати звання вчительки початкової освіти. Також можна було відразу вступити до восьмого класу після бесіди з комісією та внесенням плати за навчання. Тато вніс повністю плату за навчання, а на запитання комісії я буду відповідати завтра. Також директор розповів, що у дівчаток є спеціальні кімнати , де вони живуть та їдальня, де харчуються, якщо, звісно, у цьому є потреба. Тому тато і назвав училище пансіоном.
Я була задоволена, адже отримаю звання вчительки, познайомлюся з однолітками. Мені так цього не вистачало вдома.
Ми з татом пішли по крамницям. Купили мені нові черевики, зошити, пера, нову чорнильницю та інші необхідні приладдя по списку, що надали в училищі. Нові плаття, спідниці та кофти заказали у модистки, через тиждень вони будуть готові.
Завтра почнеться моє нове життя!