За холодною зимою прийшла холодна весна. У березні ще лежав великий сніг, лише вдень пригрівало сонечко і починало капати зі стріх. До кінця місяця сніг почав повільно танути. За березнем прийшов також холодний квітень. Він був дощовим та похмурим. Сонячні дні змінювалися похолоданням. Дощі йшли майже кожного дня, земля не встигала підсохнути, стояли бридкі калюжі.
Але посівну потрібно було розпочинати. Земля не могла чекати. Тато їздив на поля. Скрізь давав вказівки, слідкував за оранкою, посівами. Не один раз він повертався додому промоклий та змерзлий. Мама докоряла йому, щоб трохи почекав, що згодом погода налагодиться і можна буде впоратися з усіма роботами, але тато наполягав на тому, що чекати ніколи. І ось сталося те, чого так боялася матуся. Від переохолодження тато занедужав.
Мама готувала йому чаї, обтирала спиртовими настоянками, ставила компреси, але кашель дужчав. Послали за лікарем. Він приїхав наступного дня. Петро Васильович довго оглядав батька, слухав у свою трубочку, вистукував по спині та грудях. Нам він нічого не сказав, дав ліки та поїхав, але через день повернувся з новими ліками і залишився у нас. Довго він розмовляв з мамою у кабінеті тата, а потім вона вийшла вся в сльозах і ні з ким не захотіла говорити. Наступного дня вона відправила посильного з листом у місто, щоб той відправив його моєму брату. Після занять з дівчатками я приходила до тата, читала йому улюблені книги, намагалася говорити. У тата часто підіймалася температура, він нас заспокоював, але сам танув на очах.
З Петром Васильовичем ввечері ми сиділи у вітальні і могли годинами говорити про все на світі. Разом з почуттям тривоги у моєму серці знову спалахнуло кохання. Воно поглинало мене, проростало гілочками по всьому тілу. Це почуття переливалося в грудях, опускалося до ніг і знову стукало у скронях. Я розуміла, що не варто у такий час говорити про своє кохання, про свої почуття, але вже була не в силах стримувати себе. І я наважилася. Одного дня я все ж таки набралася сміливості і розповіла Петру Васильовичу про ці почуття. Але розмова вийшла важка і вдарила в саме серце. Він сказав, що поважає мене і мою сім’ю, але мене він ніколи не кохав і не покохає, що його серце належить іншій. А потім він довго говорив про те, що ми з різних світів. Моя сім’я знаходиться вище від його за положенням у суспільстві і він ніколи не допустить того, щоб почуватися «приживалом» у панському маєтку. Він хоче свободи і рівності у відносинах. Ми не пара і ніколи не будемо щасливі. Все це боляче вдарило мене в саме серце. Я вибігла з кімнати, закрилася у своїй спальні і всю ніч проплакала.
А вранці мене чекав ще один удар. Я почула, як мама голосно плаче, прислуга метушиться. Коли я вибігла з кімнати, то почула, що тата більше немає з нами. Він так і не зміг перебороти хворобу. Чорна пелена заслала мої очі. Я робила, ходила, говорила, як у тумані, неначе це була не я, а хтось інший, а я дивлюся на все зі сторони.
Петро Васильович після всіх формальностей прийшов попрощався зі мною і попросив вибачення за всі свої слова. Він повідомив, що нарешті прийняв рішення одружитися та переїхати до Києва. Я розуміла, що ми більше не побачимося. Мій світ зруйновано, він впав, розбився за одну добу. Були знищені мої надії, сподівання, загинуло моє кохання. Я втратила дорогу мені людину і як жити далі я не знала. я більше ні на що добре та гарне не сподівалася. Мій світ перестав бути юнацьким, він став похмурим та важким. Я змінилася і все навколо стало іншим.
Наступні дні та тижні були страшними і важкими. Я робила все те, що говорила мати, але самостійно думати не могла. Тата поховали за церквою, яка була збудована здебільшого на його кошти, встановили гранітний пам’ятник.
Брат приїхав лише через тиждень. Вони з мамою довго розмовляли, він постійно улагоджував якісь господарські справи, мене ніхто не чіпав, мене неначе не було, про мене всі забули. Це було дуже боляче. Я відчувала таку порожнечу і самотність яку нічим не заповниш, вона бездонна. Природа плакала разом зі мною. Дощі лили ще декілька днів, а потім виглянуло сонце і здавалося, що нічого не сталося і життя йде далі. Але все вже було не так.
Петро через місяць поїхав, частину землі вони з мамою виставили на продаж, юридичні документи були в тата у порядку, боргів не було, тому зі спадком проблем не було, брат швидко залагодив усі формальності.
Мама ходила сумна, знесилена. Наш управляючий взяв управління господарством у свої руки. Я ледве закінчила з дівчатками навчальний рік і відпустила всіх на канікули. Я була знесилена. Світ, у якому я жила, розвалився і нічого нового у ньому не було. Не радувало мене літнє вранішнє сонце, ні тепла вода річки. Я часто сиділа на човні, звісивши ноги у струмінь води. Дивлячись на ці яскраві струмені я забувала про все, мені хотілося, щоб вода змила всі мої негаразди і все погане вмить зникло.
Але дома все було похмурим, тихим і застиглим.