Скільки хотілося б розповісти про ці три роки мого життя. Але в голові лише гуде моє горе, розпач. Намагаюся себе розрадити, заспокоїти, повірити у свої сили, але все марно. Життя сіре і більше немає гарних веселих барв. Кожного ранку встаєш і робиш те, що робив учора. І так кожного вечора, і так кожного ранку.

Знову відійшла зима, прийшла весна, але не в мою душу.

Я чую, як за моєю спиною шушукає прислуга, вони намагаються мені вгодити, готують смачненьке, частіше пропонують солоденьке. Я їм дуже вдячна, але це мені не потрібно. Мама намагається зі мною поговорити, але я тікаю від усіх цих розмов. Я наперед знаю, що вона скаже і мене це дратує. Мені хочеться тікати, хочеться заховатися і від себе.

У якийсь день це все досягло найвищої вершини. Я знала, що в кабінеті тата був револьвер. Він мав декілька рушниць, хоча полювання не любив. Пани – сусіди часто його запрошували прийняти участь у полюванні, то він запрошення приймав, брав рушницю, але ніколи не стріляв. Коли Петро був вдома, то всі татові рушниці продав, одну подарував нашому управляючому, а револьвер не продав. Із собою не забрав, тому револьвер лежить у шухляді робочого стола. Я знала, що мати замикає кабінет і носить ключ із собою. Потрібно прослідкувати, коли кабінет відчинений. А можливо взяти тихцем ключ?

Наступні дні я спостерігала за мамою. Я не знала, що також спостерігають і за мною. Покоївка Таня була дуже занепокоєна моїм станом і тому хотіла вберегти мене від страшних кроків. Зараз я вдячна їй.

І ось той день настав, всі ключі мама забула на столику в своїй спальні й пішла у справах. Я пробралася, як мені здавалося, не поміченою до спальні і взяла ключі. Дуже давно вже не заходила до кабінету тата, але в ньому нічого не змінилося. Я підійшла до стола і відкрила шухлядку. Револьвер лежав у футлярі, весь змащений і готовий до використання. Я роздивилася його і побачила, що він може виконати те, що я задумала. Закривши очі стояла, мов у тумані. Все життя пронеслося в голові. Але що я могла згадати? Тільки дитинство і юність, яке було щасливе і оповите любов’ю. Кому буде боляче, що мене не буде? Лише мамі. Руки трусилися, я вагалася, але відчувала, що жити вже не сила. Затуманеними очима глянула у вікно і звела револьвер.

Тут скрипнули двері і я почула зойки. Різко обернулася. На порозі стояла злякана мати, а за нею Таня. Очі у них були широко розкриті, а обличчя білі і перекошені від жаху. Мама лише змогла окликнути мене і попрохати підійти до неї. Я стояла і не знала, що робити далі. Мама тихенько почала говорити про те, що любить мене і не хоче жити без мене, якщо вбивати, то вбивати обох. Після цих слів я опустила револьвер.

Таня підбігла до мене і вихопила його у мене із рук та відштовхнула у крісло. Мама ледве підійшла до мене, обняла і ми заплакали. Я, нарешті, розповіла все, що було у мене на серці і в душі. Я розповіла їй про не розділене кохання, про те, як сумую за татом, про те, що я не можу жити на самоті, але не хочу жити з людиною, яку не кохаю. Мама мовчала і лише плакала.

Таня принесла нам заварену м’яту і покликала батюшку. Він прийшов швидко і довго розмовляв зі мною. Наступні дні у мене була гарячка, я сильно хворіла. У мене більше сил не було, я не знала, як жити далі.

Після того, як я одужала, мама покликала мене до себе. Я не думала, що розмова буде довгою та важкою. Про що ми розмовляли? Матінка показала мені декілька листів. Це були листи тата, нашої родички, Олександра та Петра. Тато писав до мене і просив у разі його смерті зробити так, як просить мама і вийти заміж за Олександра та поїхати з ним до Бельгії. Наша далека родичка, мати Олександра, писала, що вона та її чоловік згодні на одруження Олександра і приймуть мене за дочку. Олександр писав до матері, що я не відповідаю на його листи і просив моєї руки у неї. Петро написав, що восени з Олександром та його батьком вони приїдуть до нас, заручини справа вирішена. Я читала і перечитувала листи. Мати переконувала мене, що так буде краще. Більше мені тут робити нічого. Я не здатна буду вести господарство сама, а підходящої пари в окрузі для мене немає. Потрібно зібрати всю свою відвагу, відкинути юнацькі мрії і почати нове життя.

Довго я думала над сказаним матір’ю. Часто ходила на своє улюблене місце над річкою, мені хотілося, щоб вона підказала, що мені робити. Знову вставало і сідало сонце над річкою, але воно мене вже не радувало, сонце не було вже таким сяючим, а вода не була прозорою. Я часто бачила, що Таня підглядає за мною, але я не заперечувала і не лаяла її за це.

З початком навчального року я передала дівчаток на навчання до земської школи, саме закінчила навчання Євдокія, та сама дівчина – інвалід, якій тато допоміг вступити на вчительські курси. Тепер вона забезпечена копійчиною на все життя. У неї є гарний візок, є помічники, які її не залишать, дівчатка будуть у надійних руках. Я подарувала їй грифельні дошки, грифелі, зошити, олівці, пера та чорнильниці, було вирішено відраховувати на потреби школи гроші, щоб дівчатка могли ходити до школи. Мама закінчувала господарські справи, продавали зерно, худобу, птицю. На полях уже все було зібрано, зернові обмолочені, висушені та відправлені в комори. Наша міні – електростанція потребувала ремонту.

Петро, Олександр та його тато приїхали у жовтні. Вони гостювали у нас уже десять днів. Петро та Олександр пропадали на станції, ремонтували її та навчали нашого управляючого, як слідкувати за її роботою. Я була як лялька. Все, що говорила мати, виконувала.

Батько Олександра і моя мама багато розмовляли, вирішували якісь питання, часто їздили до міста та підписували папери і решті вирішили, що вся родина поїде до Бельгії, де буде вінчання в православній церкві. Батьки зроблять домашнє святкування, будуть найближчі родичі та партнери сім’ї Олександра. Моя доля була вирішена. Речі були зібрані. Петро та Олександр вирішували питання з їх перевезенням. Я змирилася. Життя тривало і я більше не хотіла залишатися сама. Кохання? Воно буває різне. Олександр кохає мене і я сподіваюся ми з ним будемо жити у мирі і злагоді.

Перед від”їздом я хотіла виконати ще одне татове бажання. Таня служила у нас довго, чесно і віддано, тому я хотіла придбати для неї гарний дім. Мати та Петро погодилися з цим. І Таня з чоловіком, нашим конюхом, переселилася до нової оселі. Я подарувала їй вишиті своїми руками серветки та скатертини, щоб вона згадувала мене і розповіла своїм дітям про мене.

В останні дні перед від”їздом я часто ходила на могилу батька, гуляла у його улюбленому парку, сиділа в альтанці. Я хотіла запам’ятати кожний куточок і тут залишити своє дитинство та юність.

І ось ми вже на пероні, я чую гудки паровоза. Поїзд мене повезе в далеке, не знайоме життя і хотілося б, щоб там було нове кохання, нові турботи, нові враження.