Ми їхали дуже довго. Декілька разів міняли поїзди. Проїхали сотні верст. За вікном мінялися пейзажі, будиночки, одяг людей. Спати у вагонах не дуже зручно, але подорож захоплювала мене. Я бачила місця з розповіді тата і мені здавалося, що це все мені вже знайоме.
Найбільша зупинка була в Києві. Петро з Олександром були весь час заклопотані, вирішували фінансові справи. Ми з мамою та майбутнім свекром гуляли містом, були в ресторанах, ходили до театру. Місто було спокійне, але ми були також дуже обережні, газети рясніли розповідями про злочинців.
Нарешті ми продовжили подорож. Я їхала з сім’єю далі на захід, звичне життя залишалося у минулому, хотілося і смуток залишити там.
Осінь була тепла, тому ми подорожували з комфортом. Олександр був чудовим розповідачем. Він знайомив мене з історією своєї родини, історією Бельгії, розповідав про сімейний бізнес, а я розповідала йому про свої улюблені місця, прочитані книги, знайомила з історією нашої сім’ї. Я відчувала його кохання, турботу, він дивився на мене із захопленням, душа моя відігрілася біля його вогнища, все частіше замислена посмішка освітлювала моє обличчя.
Так ми дісталися нарешті Бельгії. Олександр розповів, що Бельгія має не велику територію, але вже є однією з індустріальних держав Європи. Саме в Бельгії була збудована перша залізнична дорога між Мехеленом та Брюсселем по проекту інженерів П’єра Сімонса і Гюстава Де Ріддера, вона відкрилася ще в 1835 р. Тут успішною розвивається текстильна промисловість, металургія, виробництво скла, починає розвиватися машинобудування. Їх сім’я має відношення до текстильного виробництва і переїхала сюди десять років тому на батьківщину матері.
Мати Олександра мефрау Анна прийняла нас дуже люб’язно. Тепер я Елізабет, хоча так часто називала мене мама, коли хотіла поговорити про щось дуже серйозне. Я не вдавалася у всі тонкощі приготування до весілля. Мені було байдуже, все залишила на розсуд батьків.
Ми з Олександром обвінчалися, відгуляли весілля і відразу переїхали до свого будинку, який придбали за мої кошти. Будинок був двоповерховий, гарний, теплий. Навколо нього висаджено не великий садок, це мене дуже тішило. З Олександром ми з’їздили до моря. Вперше у житті я дивилася на нього, відчувала його подих.
Одного разу під шум вітра Олександр обережно взяв мене за талію і притягнув до себе. наші очі зустрілися, я не відводила більше погляд у сторону.
Голова прихилилася до плеча Олександра. Від дихання шия тремтіла, голубі жилки дрижали та здувалися, щоки палахкотіли, а в очах спалахнули червоні іскорки. Ставши навшпиньки я обняла Олександра за плечі. Здавалося, що кров стукає у скронях, переповнює губи. Моє серце розтануло повністю і я віддалася новому та такому ніжному почуттю.
Уже була пізня осінь, поступово прийшли холоди, тому ми повернулися назад. Я відразу зайнялася облаштуванням будинку та саду і це займало весь мій час. Олександр був тактовним і терплячим, він став мені справжньою опорою і за це я була йому вдячна. Він вчив мене всьому, що потрібно знати у цій країні, адже тепер це моя нова домівка. Чоловік приніс спокій у мою душу і я почала відчувати неймовірне щастя.
Життя тривало і так не хотілося, щоб воно пройшло повз мене!
Мама залишилася зі мною на всю зиму, із дому пошта приносила не дуже втішні новини, ми були занепокоєні. У травні Петро з мамою вирушили знову у дорогу, для охорони взяли кремезного, здорового, надійного чоловіка, який давно уже допомагав у господарстві свекра. Все таки було вирішено продати маєтки та землю і остаточно перебратися до Європи. Петро хотів розпочати свою справу і сподівався, що вона буде приносити дохід. Мама не дуже бажала прощатися з маєтками та землею, де вона була щаслива, але і перспектива залишатися самій її також не радувала. Тому було вирішено придбати трохи землі в Бельгії з гарним будиночком, частину грошей вкласти у нову справу Петра та цінні папери.
Мені було дуже сумно. Олександр був зайнятий справами, ми рідко вибиралися у гості, ресторан чи театр, я відчувала себе самотньою. Олександр це все бачив і хотів мені допомогти. При православній церкві працювала початкова школа, у ній звільнилося місце вчительки і Олександр домовився про те, щоб я працювала там вчителькою початкових класів. Знання німецької, французької та російської мови допомогло мені отримати цю посаду. Я була задоволена, ось тепер я не буду відчувати самотність, адже буду потрібна маленьким учням. Молодість брала гору, все погане залишилося в минулому, смуток відійшов і я насолоджувалася життям тут і зараз.
Європа була не спокійна, політичне життя вирувало у великих містах, збурювало мільйони людей, але тут був спокій і затишок. Мені не хотілося бути у вирі політичних подій, я хотіла насолоджуватися миром і злагодою.
Наприкінці літа повернулися Петро та мати. Те, що вони розповіли всіх шокувало. Наші маєтки та землі дуже постраждали. Частина сіна та соломи були спалені селянами, частина худоби була вкрадена, багато будівель згоріли чи були зруйновані, нанесено значні збитки. Значна частина полів залишилася не засіяна. Наша сім’я втратила доволі багато статків. Поїздка вийшла дуже небезпечною, скрізь відчувався подих революції, мої рідні весь час боялися, що будуть пограбовані. Петру потрібно було мати винахідливість, щоб зберегти наші капітали та успішно перевести їх до Європи. Рішення виїхати з нашої батьківщини було вірним. Той неспокій, який охопив схід Європи не давав надії на мир і стабільне майбутнє. На батьківщині було залишено лише будинок і землю у селі, її взяв у оренду Ілля Степанович, наш колишній управляючий. Усю землю та статки було продано. Ілля Степанович із сім’єю буде жити у нашому маєтку та доглядатиме за будинком, татовим парком, могилою та електростанцією.
У наступні місяці новини приходили все гірші і гірші. Мама часто плакала, сумувала, але ми живі і були далеко від страшних подій.
Будемо сподіватися на краще, але неспокій закрадається у серце. Що чекає нас попереду? Які потрясіння нам уготовані? Страшно подумати, що готують нам великі європейські політики на своїй кухні історії.