Освіта для жінок залишається мрією. Але тато вважає, що жінки мають право здобувати освіту і займатися не лише веденням господарства.
Сільські дівчатка взагалі не вчаться, адже з раннього віку на їх плечі лягають обов’язки по догляду за меншими братами та сестрами, виконання хатніх робіт, догляд за худобою.
А я хотіла б відкрити свій клас для сільських дівчаток і хоч трохи дати дівчаткам 7-8 років дитинства. Після закінчення педагогічного класу я отримаю звання учительки народних училищ та домашньої вчительки і зможу організувати свій клас у нашому маєтку. Тато обіцяв допомогти мені його відкрити, вже і кімнату підібрав, яку звільнять і поставлять там лави та повісять дошку.
У супроводі тітоньки сьогодні я була на співбесіді. Пані вчителька запитувала мене по арифметиці, російській, французькій мові. Вона залишилася задоволена моїми знаннями. Ми пройшли в клас. Я познайомилася з курсантками. Дівчата були з різних сімей. Ось Наталка, донька незаможних батьків, була звільнена від оплати за навчання. Вона буде вчителювати в народних училищах чи земських початкових школах. Катерина, рудоволоса красуня, буде навчатися за рахунок стипендії від земства, а Євдокія отримала стипендію від міської управи.
На першому занятті викладач нам пояснив, що ми будемо вивчати арифметику, російську мову та літературу, французьку та німецьку мови, основи богослов’я, хоровий спів та рукоділля. Викладання ведеться російською мовою. Але бути серед однолітків, спілкуватися, жити активним життям це вершина мрії дівчини. Якщо буде воля батька і фінансові можливості, то, можливо, я зможу навчатися в Києві на вищих жіночих курсах.
Так почалося буденне життя. Тепла осінь змінилась дощами та першим снігом. Слякіть та калюжі були скрізь. Про чисті вулиці годі було мріяти. Та і вдома у тітки, і в училищі не було дуже тепло. Подруги та викладачі почали хворіти на застуду.
Одного разу ми з Катрусею прогулювалися коридорами училища, виглянули у вікно і побачили, як до училища під’їхав екіпаж. З нього вийшов молодий чоловік, гарно вдягнений, розкрив парасольку і попрямував до дверей училища. Його прибігла зустрічати помічниця директора. Швидко забрала його пальто, парасольку і повела на другий поверх.
Катерина почала розповідати швидко та пошепки. Так із її розповіді я дізналася, хто цей молодий чоловік і чому він з’явився у нас в училищі. Це був земський лікар Петро Васильович. Після закінчення навчання в Києві повернувся до батьків. Зайнявся лікарською практикою і отримав посаду земського лікаря. А сюди приїхав оглянути директора, той застудився.
Наступний день перевернув моє життя. Я йшла з бібліотеки та несла книги для всього класу. Йшла тихенько та замислено думала про щось своє. Потрібно було повернути за ріг і дійти до кабінету. І тут я зіткнулася з Петром Васильовичем. Я йшла не швидко, але так, як була замислена, то зіткнення було фатальним. Мої книги полетіли на підлогу і я стояла розгублено перед молодим лікарем. Він посміхнувся і почав мені допомагати збирати книжки. Ми розговорилися, познайомилися і якась блискавка пройшла через все моє тіло.
Ми потім ще не один раз бачилися в училищі та в місті під час прогулянок. Але я завжди була, то з подругами, то з тіткою. Наші погляди перетиналися і ми привітно посміхалися один одному.
Швидко, хоча і важко, проходила зима. Заметілі змінювалися відлигою. Найсуворіший грудень минув. На Різдвяні свята в училищі були канікули і мене тато забрав додому. Жарко топили грубки та камін у вітальні. Я нарешті відігрілася та із задоволенням від’їлася маминих пирогів, ковбасок та печені.
Все добре минає швидко, хоча приємно згадувати довго. Ми знову зібралися у далеку дорогу. Одягнувшись та взувшись в хутро ми вирушили до міста. Їхали декілька саней. Везли мій одяг, їжу, збіжжя на продаж. За декілька годин змучені були в місті. Дорога була вже вкатана, тому коні бігли швидко.
Решта зими пройшла в навчанні та домашніх клопотах. Ми з тіткою нав’язали купу вовняних панчох та рукавиць із привезеною мною пряжі вовни, по пуховій хустині із козиної м’якої шерсті тітці та собі, ще хустину для подарунку мамі.
У березні я знову зіткнулася з Петром Васильовичем. Занедужала Марія Власівна. Покоївка покликала лікаря. Петро Васильович почав приходити до нас щодня. Я допомагала тітонці виконувати всі його настанови, а після процедур ми пили чай і розмовляли. Петро Васильович знав французьку та німецьку мови, їздив за кордон. Багато розповідав про роки навчання, про подорож за кордон. А я розповідала про татову подорож до Німеччини, про його чудовий парк та сад, який він любить і доглядає, про дивовижні дерева, саджанці яких привіз з Німеччини. Такі розмови дуже тішили моє серце, було привітно на душі і десь таїлася надія, що зустрічі наші не закінчаться. Якщо б я знала, яке чекає мене потрясіння у майбутньому, то не плекала б даремних надій.
Тітонька одужала. Все було добре. Настала весна. На курсах розпочиналася пора іспитів.
Мені навчання подобалося, я мала гарні оцінки і схвальні відгуки вчителів. Підготовка до заключних екзаменів займала весь мій вільний час.
На дворі вже спекотно. З татом ми не бачились давно. Посівна забрала весь його час. Він сам контролював, де що сіється, як сіється і саджається. Худобу також потрібно було виганяти на пасовища. А тут ще в повіті почали збиратися ватаги не задоволених селян і вчиняти розбій на полях та в маєтках. Тато збільшив платню селянам, що в нього працюють і збільшив охорону маєтку. Не спокійні часи.
Перед кожним іспитом я дуже хвилююсь, колінки мої трусяться і тремтять руки. Але все добре, я витримала і здала всі екзамени на відмінно.
Ось тепер я тримаю свій диплом. Я дипломована вчителька, але що робити з усім цим поки що не знаю.
Я запросила Катрусю пожити у нас. Вона отримала згоду від своїх батьків і ми завтра вирушаємо в наш маєток.
Починається літо.