Літо вже закінчувалося. Але одна подія мене дуже здивувала і я була нею вражена.
Якось у неділю до тата прийшов гість. Це був заможний селянин. Вірніше його родина колись була козацькою і вони завжди були вільними, мали давно спадкову власну землю. Займалися в родині ще і ковальством. Їх кузня стояла над річкою. Кузня не дуже велика, але ковалі цієї родини були вправними, тому і замовлень у них вистачало. Тато замовляв у них часто робочий інвентар. Чоловіка звали Федір. Тато запросив селянина до свого кабінету і більше години вони про щось розмовляли, а коли вийшли, то було видно, що результатом розмови обоє задоволені.
Тато покликав мене до себе і переповів розмову з Федором. У нього була дочка інвалід. Її в дитинстві дуже сильно покачав та потоптав бичок. З тих пір вона на ноги майже не ходить. Їй змайстрували візок і з допомогою інших вона пересувається. Хворі ноги ледве можуть дівчину тримати короткий час, але хоча б це дає їй змогу доглядати за собою. Звати дівчину Євдокія. Дуже кмітлива та розумна. Драт допоміг їй навчитися читати та писати, дівчина знає арифметику за початкову школу і багато ще чого. Федір просив, щоб я підготувала дівчину до вступу в учительський клас, а тата просив посприяти, щоб її прийняли до гімназії. Тато пообіцяв нашу допомогу.
Так розпочалися заняття з Євдокією. Її сестра Ганна привозила дівчину вранці на заняття, а в обід забирала. Часто залишалася з нами і дуже уважно ловила всі розмови. Після декількох занять я побачила, що Євдокія зможе витримати іспити, лише іноземних мов вона не знала. Але для сільської вчительки це і не потрібно.
Тато та Федір незабаром поїхали до міста. Тато мав намір продати частину врожаю і Федір зібрав декілька возів збіжжя також.
Поїздка було успішною. І вже через тиждень Євдокія була зарахована на підготовчі курси, які їй давали можливість потім вступити до вчительського класу. Земство виділило для неї стипендію. Ганна поїхала з нею. Після закінчення вчительського класу Євдокія буде викладати в земській школі села і таким чином на багато років вирішиться питання із вчителькою.
А я дочекалася початку жовтня і мої двадцять дівчаток прийшли на заняття. Мене найбільше здивувало вбрання та взуття дівчаток. Було все для них велике, «на виріст», взуття також було велике, не для їхньої ноги. Багато хто на ногах мав постоли, але були дівчатка в чоботях і в ботах. На головах красувалися хустки, дівчатка їх не знімали. Але всі були чисті та охайні.
Перші заняття для них були дуже важкими. І сопіли, і пихтіли, але старанно виводили літери або ж цифри, слухали мене з відкритим ротом, ловили кожне моє слово. Дуже любили, коли я їм читала казки та вірші, грала з ними в різні ігри.
Дівчатка ходили із задоволенням у школу. Можливо хтось би з батьків і не пускав дочку, але дівчатка ще і обідали в школі, борщ та каша для них були кожного дня.
Втомлена, але щаслива я засинала ввечері швидко і міцно.
Петро Васильович приїжджав кожного місяця, але зі мною на одинці він не залишався. Я чекала наших зустрічей, малювала в уяві, як ми залишимося самі, що говоритимемо один одному, як будемо дивитися у вічі один одного. Але цього нічого не було. В мені все клекотало, але висловити свої емоції я не могла нікому. Навіть Катруся мене не розуміла і в усіх листах відмовляла мене від цих почуттів, просила не розбивати собі серце і не будувати «піщаних замків».
Але я була занурена у своє не розділене кохання, мовчазне і таке далеке, я хотіла на щось сподіватися, я не гнала від себе думок про неминуче розчарування.