Загублені мрії

Цей життєпис не претендує на історичну достовірність. Дуже багато подій кінця п’ятдесятих – середини шістдесятих років двадцятого століття на теренах СРСР покриті таємницею. Вони розглядаються під кутом десятків, а може і сотень різних точок зору.

Багато дослідників мають шаблонні уявлення про життя того десятиліття. Смерть Сталіна, боротьба за владу комуністичної номенклатури, перемога у цій боротьбі Микити Хрущова, освоєння цілинних та перелогових земель, кукурудзяна епопея, знову боротьба за владу, період так званої «відлиги», «шістдесятники».

За цими подіями губиться доля простої людини, яка змушена боротися за своє майбутнє, як вміє, як виходить у цій шаленій політичній грі «сильних світу цього». Високопосадовцям байдуже до майбутнього людинки, серед мільйонів її подібних, коли потрібно вершити історію величезної держави. Долі мільйонів кидають у вогонь політики, щоб чиїсь імена вписати в історію.

Тільки закінчилася Друга світова війна, як на долю українців випали нові випробовування. Розруха, голод, відсутність елементарного одягу та взуття, бездумна політика держави щодо колгоспного селянства, виснажлива праця, майже відсутнє медичне забезпечення, не говорячи вже про відсутність ліків, відсутність будь – яких людських прав та свобод. Усе це не додавало оптимізму на «світле майбутнє», яким його малювала комуністична партія.

Марійка народилася у роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) і під час післявоєнного голоду 1947 року була ще маленькою. Її старші брат та сестра вже усвідомлювали весь жах того, що відбувається. Мовчки їли лободяні коржики, хліб з полови та перетертих жолудів, ходили на риболовлю з вудилищем, щоб допомогти матері, поралися на городі, біля корови та курей, це все їх було господарство. Батько ще не повернувся з війни, бо був на далекому Сахаліні. Він зміг написати декілька листів. Його з іншими солдатами після закінчення європейської військової кампанії (весна 1945 р.) погрузили в товарняки і не зупиняючись відправили воювати з квантунською армією (армія імперіалістичної Японії). Поки добиралися острова Сахалін, то Друга світова війна закінчилася (2 вересня 1945 р.) Уже на Сахаліні дізналися солдати про бомбардування японських міст новою зброєю – атомними бомбами і про закінчення війни. Солдати радянської армії тепер чекали демобілізації і вивезення їх з острова.

Маленька Марійка не могла їсти ні коржиків з лободи та кінського щавлю, ні хліба з полови, тому їй діставалося молочко від рятівниці Лиски, яку не відібрали в колгосп, зглянувшись над дітьми. Але і Лисці взимку та ранньою весною було непереливки. Сіна та буряка родина могла заготовити не багато, тому у хід йшла солома, навіть із стріхи, бур’ян, картопляні очистки. Корова була худа та кістлява, виснажена і давала мало молока. Але Марійчине «Фе» змушувало родину згледітися над нею і не годувати лободяними коржиками.

У ці страшні роки вся родина вижила ціною важкої праці матері та дітей. Батько повернувся лише у сорок восьмому та пішов відразу працювати до колгоспу, був гарний тракторист. Працював за сімох, щоб підняти господарство і дітей. Худоби у господарстві побільшало і їжі також. Діти, що підросли ходили вже до школи та несамовито працювали на городі і в господарстві, бо батьки були постійно на роботі в колгоспі, як кріпаки. Родина сіяла та садила все, що тільки могло вирости на землі. Більше почали садити картоплі, буряка, моркви, капусти, огірків, на них не зазіхали комуністи. Добре, що вже було достатньо солі, можна було робити багато солінь з овочів, солити сало та м’ясо. Із зернових сіяли лише просо та гречку, ще відводили латку землі під льон та коноплі. Пшеницю, жито, овес, ячмінь видавали на трудодні, які були зароблені у колгоспі. Норма трудоднів була високою, не кожна сім’я їх могла виконати, доводилося на колгосп працювати майже весь тиждень, а для своїх городів залишати суботи та неділі. У селі був свій млин, тому проблем із обмолотом проса та гречки не було, мололи борошно із пшениці та жита, дрібнили овес та ячмінь. А домашній фруктовий садок довелося вирубати. Страшними податками обклали кожне деревце, кожен кущик. Коли зрозуміли, що із злиденного селянина взяти нічого, то вже було пізно. Яблунь, груш, слив, вишень та смородини у садках не залишилося, все пішло під сокиру. Але чи збагатилася держава на цих садках? Ще доводилося тримати декілька овець. Вовна потрібна була на шкарпетки, рукавички, ще можна було зв’язати теплі жилетки на зиму. Дуже вмілі господині ткали теплі ковдри. Виснажлива праця давала свої плоди, але люди дуже швидко згоряли, згасали наче свічки.

Час летить швидко. Після закінчення семи класів розлетілися до училищ брат і сестра. А далі роз’їхалися у різні куточки країни за направленням партії та комсомолу. Марії поталанило. Вона вже мала змогу закінчити середню школу, тобто десять класів. Відмінили плату за навчання у старшій школі і почали переводити всі школи із семирічок на десятирічки. У селі навчання було українською мовою, але все більше вводили російської. Різні стенди, плакати, оголошення потрібно було писати російською. Масові заходи проходили російською мовою. Начальство, що приїжджало до школи говорило також російською мовою. Російська мова стало популярною, а українська вважалася селянською, якою спілкується простолюддя. Вчителям російської мови доплачували за її викладання, а української з кожним роком усе зменшували, творчість українських митців вивчалася все менше і менше, у бібліотеках переважали книги російською мовою. Більше вивчали Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Горького, а не творчість Тараса Шевченка, Лесі Українці чи Івана Франка. Навіть забороняли робити виховні заходи про українських історичних, політичних чи культурних діячів, дозволялося прославляти лише російських і російською мовою.

Бідно вдягалися післявоєнні хлопчики та дівчатка. Гімнастерка та солдатські штани були ще довго у «моді». Грубі, але добротні, носилися довго. На ногах кирзові чоботи, «дубові», але надійні. На ноги намотували онучі, як чоловіки так і жінки. Це ціле мистецтво намотати правильно онучі. Дітей змалку вчили, як намотувати на ноги онучі, щоб вони щільно прилягали до них, не злазили і не терли. В’язали лише зимові шкарпетки із вовни. Прядки ще довго стояли у кожній хаті. Влітку ходили босоніж. Ситцеві сукенки для дівчат та жінок були за велике щастя, а якщо родина могла купити туфельки, то це вже ціле багатство. Одягалися у шите та перешите ще з довоєнних чи воєнних часів. Продовжували використовувати домоткане полотно із льону та коноплі. Домоткані сорочки, рушники, доріжки, рядна для всієї родини доводилося готувати всю зиму. Майже кожна родина мала ткацький верстат, що передавався з покоління в покоління, дівчаток змалку вчили робити основу, заправляти верстат та ткати.

Марійка на своєму випускному вечорі була в сатиновій сукні з широкою спідницею та у нових черевичках. Очі горіли від задоволення. Всі поглядали на неї із заздрощами, адже не кожна дівчинка могла собі це дозволити. Тільки Марійчині батьки знали, що це їм коштувало.

Дівчина мріяла стати вчителькою, але мрію не так було легко втілити у життя. Потрібна була згода колгоспного правління та сільського голови на навчання у містах випускників місцевої школи. Вони вирішували, де кому вчитися. Марійчин батько подав прохання до правління колгоспу, щоб дочку відпустили навчатися до найближчого міста у педагогічне училище. Коли дівчина дізналася, що її відпустять із села, то дуже зраділа, це було справжнє щастя. Коли селяни отримати паспорти на руки, то їх діти змогли вчитися вже без дозволу колгоспного начальства.

До труднощів Марія звикла і хотіла полишити село.

Хоча Марійка мусила визнати, що село почало вже потроху оживати. Будувалися нові будинки, ферми. Відновлювали роботу лікарня, клуб, відремонтували школу. У сільському магазині побільшало продуктів, почали з’являтися різні тканини, одяг, взуття, товари для дому. Але грошей у людей, щоб щось придбати, майже не було.

Молоді у селі побільшало, тому що хлопці працювали на тракторах, комбайнах, автомобілях, дівчата доярками, телятницями, свинарками, ходили у ланку. Після роботи вони влаштовували концерти, вечорниці, змагання. Здавалося, що життя починає налагоджуватися. Не хотілося думати про світові проблеми, не хотілося замислюватися над «політикою партії та уряду», хотілося просто жити, насолоджуватися кожною миттю та кохати.

Батько погодився з тим, що Марійка вступить до педагогічного училища в найближчому місті. Тим паче, що можна буде жити у далекої родички. Вона була бездітна та сварлива, але це можна пережити та витримати.

Дівчина без проблем здала всі екзамени та випробування, адже мала дуже гарний шкільний атестат, вміла гарно співати та танцювати. Марійка оселилася у будинку тітки зі своєю подругою. Її звали Валентина.

Мати дівчини у роки війни була вислана як «остарбайтер» до Німеччини. Остарбайтери — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. За 1941- 44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах, але частина потрапляла до господарств поміщиків та німецьких «бауерів» За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув’язненням у концтаборі. Загалом умови праці й життя східних робітників були нестерпними, однак, за свідченнями очевидців, у сільському господарстві працювати було дещо простіше, оскільки тут здебільшого все залежало від суто людських міжособистісних стосунків. У Німеччині тітка Ганна, мати Валентини, потрапила у багату сільську німецьку родину. Але родина виявилася досить доброю і не експлуатувала робітників до виснаження. Тому невільники у їх великому господарстві почували себе досить добре, якщо так можна сказати про підневільну працю. Працівники завжди були нагодовані, пристойно одягнені, взуті і спали у нормальних умовах. Працювали багато, по 14-16 годин, але виконували всю ту ж роботу у господарстві, що і у себе вдома біля худоби та у полі. Господарі мали великий маєток, але майже все вирощене та вироблене йшло на фашистську армію. У цього пана працювало багато юних хлопців та дівчат з різних країн. Тітка Ганна познайомилася з молодим красивим поляком. Видно було, що хлопець із інтелігентної сім’ї і до сільського життя пристосований мало. Йому було дуже важко, тому тітка Ганна взяла над ним шефство. Болеслав швидко адаптувався і згодом вже почав допомагати Ганні. Кожен робітник розмовляв своєю мовою, але людина звикає до всього. Згодом всі почали розуміти один – одного і господарів без перекладачів. Молодість взяла своє і Ганна та Болеслав закохалися. Так сталося, що незабаром Ганна відчула під серцем дитину. З допомогою подруг народила у травні сорок п’ятого гарну доню. Перед наступом радянської армії господарі швидко зібралися і поїхали далі в Європу. Ганна та Болеслав вирішили їхати разом у Польщу. Але прийшла нова військова адміністрація і долю остарбайтерів визначила саме вона. Всіх працівників, що були з Радянського Союзу погрузили, як худобу на відкриті машини, а потім у «товарняки» і повезли на схід. Ніхто не хотів і слухати молодих людей, які просили залишити їх разом. Ганна ридаючи поспіхом закутала дівчинку, зібрала у вузол деякі речі і більше не знала, чи виживе вона та дитина. Але ні дощ, ні холод, ні далека дорога не змогли вбити жінку з дитиною. Здоров’я не підвело і добрих та чуйних людей багато трапилося у дорозі, вони допомогли з одягом та їжею. Зморені та знесилені через два місяці поневірянь дісталися до села. Батьки Ганни були живі. Вони прийняли дочку та онуку, хоч були і не задоволені, що дочка «нагуляла» на чужині дитину, але нічого вдіяти не могли. Ганна довго намагалася знайти Болеслава, але марно. На всіх рівнях їй дали зрозуміти, щоб більше його не шукала, її з країни не випустять, ставилися до неї грубо та підозріло. Чи шукав її Болеслав молода жінка не знала, адже адресами батьків вони не обмінювалися, якось було не до того. Ганна заміж так і не виходила, але Валентині записала до «метриків» по батькові Болеславівна. Не легке дитинство було у Валентини, але в якої воєнної та післявоєнної дитини воно було «солодке».

Навчання в училищі розпочалося не за партою. Училище було прикріплене до одного з колгоспів, а колгосп здійснював шефську допомогу над училищем. У вересні поїхали майже всім училищем копати картоплю. Студенток поселили в місцевому гуртожитку, що більше нагадувало в’язницю, видали постіль. Харчування призначили трьохразове в місцевій столовій. Робота була знайома, але дуже важка і виснажлива. Але ніхто не думав, що маленьким тендітним дівчатка було важко, особливо в критичні дні. Тих, хто починав хворіти відправляли з попутною машиною у місто. До кінця місяця витримала лише половина групи. Але тим, хто витримав дали премію по 10 рублів та картоплі, моркви стільки, скільки довезеш.

Марійка зморена і втомлена приїхала в місто, але на зароблені гроші змогла придбати довгі панчохи та теплі рейтузи. Міські дівчатка більше доглядали за собою, купували косметику, ходили до перукарні. Багато хто з них мали змогу купувати кращі панчохи, до них спеціальні пояси, щоб не підтримувати їх резинками. А ось в критичні дні кожна пристосовувалася як могла. У хід йшли шматки полотна, старі простирадла, одяг. Прані та перепрані такі шматки слугували роками.

Відпочивши декілька днів Марійка розпочала своє навчання. Уроки проходили російською мовою, тому спочатку було важко, але поступово звиклася. Велике задоволення приносили уроки співів, малювання, хореографії. Вона багато чого навчилася нового і від цього була у захваті та задоволена собою.

Стипендії не було, тому доводилося розраховувати лише на ті харчі, що привезуть з дому. А ось це і стало першим великим випробуванням для молодої студентки. Транспорту з села і в село не було. Потрібно було пішки йти до села і в місто. Хоч це була спека, хоч лив дощ, йшов сніг чи був мороз. Можна було розраховувати лише на випадкову машину чи трактор, кінну підводу. Часто, щоб потрапити в місто, ще з ночі запрягали коня. Якщо це була осінь чи весна, то сідали на воза, якщо зима, то на сани, вкривалися плащами та їхали годин шість – сім до міста, а потім батьки поверталися стільки ж до села. Було щастям, якщо вдавалося завезти на попутній машині картоплю та іншу провізію на цілий місяць. Від такого харчування дівчатка були худі та стрункі.

Але на другому році навчання стало трішки легше. В училищі почали готувати безкоштовні обіди. Хоч це і була гола юшка, але все ж краще ніж нічого. Одяг і взуття не були такими, як хотілося б мати, але нічого не вдієш, потрібно було терпіти та мовчати. Міські дівчатка вже одягалися краще, адже робітники та службовці мали зарплати, а колгоспники грошей практично не мали. За трудодні отримували натуроплату тим, що вирощували в колгоспі. Ще могли розраховувати на своє господарство та городи. Колгоспник гнув спину на колгоспному полі чи фермі, а потім ще на своєму городі та в хліві. Так рабською працею діставалася кожна копійчина.

Марійка мала жіночі чобітки та туфельки, але дуже їх берегла. Часто взувала чоботи з вичиненої свинячої шкіри, а взимку підшиті волоком валянки або з калошами бурки. Бурки – пошиті валянки з шинелі та вати. Шилися по розміру ноги на «зінгерівських» швейних машинках. Такі машинки були сильними, міцними, могли прошити будь що. Бурки з калошами дуже виручали селян багато десятиліть. Були теплими, м’якими, захищали ноги від снігу та морозу, швидко висихали. Шили також «куфайки» на зиму. Це перешиті шинелі чи старі пальта. Додавали вати та нової підкладки, простьобували для міцності. Для жінок могли ще зробити гарний комірець. Тонші та грубіші були для повсякденної роботи, а із сукна були на «вихід». Чоловічі шапки «вушанки» слугували декілька десятиліть для чоловіків і жінок у зимовий час. Для жінок різні хустки були незамінною річчю. Влітку ситцеві хустки захищали голову від спекотного сонця, теплі вовняні хустини взимку захищали від вітру та морозу.

Училася Марійка гарно, мріяла про свою першу школу і свій перший клас. Уявляла світлу, гарну школу, гарних і милих первачків.

Потихеньку підійшов час педагогічної практики.

Розподілена дівчина була у дитячих будинок вихователькою.

Різні долі були у маленьких вихованців, але більшість із них були повними сиротами. Були і діти «ворогів народу», тобто їх батьки були засуджені, як «політичні» вороги. Після ХХ з’їзду КПРС розпочалася реабілітація засуджених, але багато вже загинуло у таборах. Були просто покинуті діти.

У дитячому будинку Марії сподобалося. Харчувалися три рази на день, виділили окрему кімнату для вихователів з чистою постіллю, столом і стільцями. З дітьми працював чудовий колектив. Марійка швидко звикла до роботи, діти тягнулися до неї. Вихованці були одного віку – учні початкової школи, тому проблем чи сварок не виникало. Розпорядок дня був суворий. Вставали о сьомій годині ранку. Діти приводили себе до ладу, заправляли ліжка, обов’язково робили ранкову гімнастику всі разом у великому холі гуртожитку під бадьорі радянські пісні. А потім була політінформація, вихователь розповідала дітям про досягнення «радянського уряду та комуністичної партії». Усі діти з нетерпінням чекали сніданок. Далі були заняття у школі, обід, післяобідній сон, прогулянка, ігри на свіжому повітрі, підготовка домашніх завдань, вечеря, вільний час, читання книжок у бібліотеці і сон. І так кожного дня. На вихідних міг бути похід у місцевий клуб на кіносеанс, гуртки за інтересами, можливі екскурсії в найближчі міста. Так потихеньку текло життя.

У суботу та неділю практикантки могли трішки відпочити та приділити час собі. Одного разу у місцевому клубі на «танцях» Марія познайомилася з місцевим парубком Миколою. Хлопець був худорлявим, але високим і гарним. Але і Марія була струнка, тендітна, з довгим русявим волосся та блакитними очима. Зав’язалися розмови, разом танцювали, потім пішли прогулятися селом. У молодих серцях спалахнуло перше кохання. Вони вже не уявляли жодного дня без зустрічей, розмов, а потім обережних обіймів та поцілунків. Хоч були молоді люди знайомі дуже мало, але Марія почала думати про заміжжя. Вона не наважувалася спитати у коханого, що він думає про одруження.

Швидко пройшов час практики, потрібно було повертатися до навчання. Пройшло літо, канікули і прийшла осінь. Так Микола і не освідчився Марії у коханні, при розлученні обмінялися адресами. Микола обіцяв писати, Марія також.

Незабаром Марія повернулася до міста.

Це був останній рік навчання в училищі. Осінь видалася суха та тепла, знову робота в колгоспі. Збирали помідори, капусту, потім картоплю, гарбузи і буряки. Два місяці важкої роботи у полі. Але умови вже були кращі і харчування дуже гарне. Марія працювала і працювала, щоб заглушити у собі тугу за коханим, дівочий смуток і тривогу. Подруги часто ходили до місцевого клубу, ходили на короткі побачення, але Марії до всього цього було байдуже.

Після повернення у місто тітка їй вручила цілий десяток листів. Це були листи від Миколи. Він писав, що сумує, що багато думає про неї, розповідав про роботу у колгоспі і про багато інших дрібниць. Марія була на “сьомому небі” від щастя. Але хлопець у кожному листі просив писати не на його адресу, а на адресу друга. Марія засмутилася, але не надало цьому значення. Вона швидко написала листа, розповіла, що працювала у колгоспі, до міста не приїжджала, тому не знала про листи, думала, що він її швидко забув. Так молоді люди почали листуватися. Навіть декілька разів Микола приїжджав по колгоспних справах до їхнього міста, то була нагода зустрітися. Закохані не могли наговоритися. Зустрічі ці були короткі і таємні.

Після повернення з підшефного колгоспу розпочалася довга педагогічна практика у школі. Марійка повністю занурилася у роботу та навчанням. Усе виходило, її уроки ставали все кращими, страх перед великим класом зник, наставниця, тобто досвідчений педагог школи, хвалила дівчину і пророкували їй гарну педагогічну кар’єру. Дівчина мріяла потрапити до міської школи, тому старалася з усіх сил.

Так непомітно підкрався Новий рік. Разом з дітками готували новорічні карнавальні костюми, розучували хороводи, пісні та танці. Веселі видалися свята, наповнили душу теплом і затишком. Навіть тріскучі морози не збили настрою. За зиму Марія декілька разів зустрілася з Миколою і він нарешті розпочав розмову про одруження. Домовилися поговорити з батьками. Першим повинен був поговорити Микола зі своїми батьками. Марія чекала листа з великим нетерпінням, адже вона готова була поїхати слідом за коханим хоч на край світу. Нарешті прийшов лист від Миколи. Але він розчарував дівчину. Микола писав, що батьки не хочуть його одруження з незнайомою їм дівчиною, а хочуть щоб він одружився із сусідською дівчиною. У Марійки похололо все у середині. Але Микола запевняв, що переконає батьків і влітку вони справлять весілля. Після такого непевного листа, знаючи суворий батьків характер дівчина нічого не стала розповідати своїм батькам.

Час лине швидко, повільно весна почала набирати обертів. Підійшов час випускних екзаменів. Марійка була до них готова і чекала розподілення, готова була поїхати працювати в будь – яку школу, сподівалася, що Микола поїде з нею, а ще була надія, що зможе залишитися у школі, в якій проходила практику. І тоді вони з коханим зможуть оселитися у місті і почати вити своє гніздечко. Але якщо Микола переконає своїх батьків, то можна було б працювати у дитячому будинку.

Але мріям так і не судилося збутися. Вже після всіх екзаменів почалося засідання розподільчої комісії. Викликали не по одному, а зібрали разом усю групу, що було дивно. Через хвилину всі зрозуміли чому саме так. Група їде до Казахстану. Документи на руки отримають випускниці лише після того, як відпрацюють по місцю розподілення три роки. Вся група затихла, дівчатка були налякані і розгублені. Директор назвав випускників, що залишаються на місці. Це були доньки місцевих начальників. Їх батьки встигли прилаштувати на роботу в райкоми та міськоми партії, районні комсомольські комітети, когось поспіхом видати заміж і єдиний юнак з групи залишався в райкомі комсомолу працювати інструктором. Зрозуміло, що його готують до партійної роботи. Дівчата не знали, що сказати, в усіх настрій настільки зіпсувався, що далі привітань директора та викладачів ніхто не слухав. Із цих зборів усі дівчата вийшли засмучені і в сльозах.

Для групи визначили керівника, який мав доправити всіх до місця призначення. Випускницям обіцяли видати «добові» і забезпечити нормальними умовами роботи та проживання за місцем призначення. Попередили, що вже зараз вийти заміж не встигне ніхто.

Був призначений день від’їзду, назвали речі, які потрібно взяти з собою. Марійка перше, що зробила, то відправила листа Миколі і описала ситуацію, що склалася. Попросила відповісти швидше і надіслати листа на міську адресу. Тітку попросила зберегти листа до її приїзду.

З Валентиною зібрали речі. Між селами почав курсувати раз на два дні автобус. Автобус на вигляд був дивним. Великий ніс попереду, сам високий на колесах, дах вигнутий, гуде, пихтить, але їде. Це вже було краще, ніж добиратися до села пішки. Цей автобус міг перевозити до 25 пасажирів і користувався великою популярністю. Дівчата засмучені, зі своїми великими клунками вмостилися в автобусі. Де по ґрунтовій дорозі, де по шосейці їхав пихкаючи автобус. Після такої поїздки нило і боліло все тіло. Автобус їхав мимо села, не заїжджаючи до нього, тому решту маршруту довелося йти пішки. Так з важким серце і не радісними думками Марійка дісталася додому. Впала на ліжко і від втоми та хвилювання проспала до вечора.

Допомігши батькам по господарству, за вечерею, дівчина почала розмову про свій розподіл на роботу. Розказала про екзамени, про комісію і про те, що вона на три роки повинна їхали до Казахстану і вибору немає. Батьки мовчали від здивування, мати почала тихенько плакати і причитати, що це край світу і як там приймуть дівчаток. Батько довго нічого не говорив, а потім сказав, що раз посилають туди вчителювати, значить там багато людей, є сім’ї, є діти. А там де є люди, не завжди всі повинні бути поганцями, значить багато гарних і добрих людей. А Марія, якщо буде добра, чемна, стримана, обачна, то зможе призвичаїтися. Людина, це та істота, яка при бажанні знайде вихід з будь - якої ситуації. Це не війна, скрізь знайдуться наші люди. Він говорив, що дівчата їдуть майже всією групою, тому Марія буде не одна. Батько переконував, що пошта працює нормально, значить листи і посилки будуть доходити. Потім доводив, що вчителів у зовсім погані умови не поселять, якусь зарплату будуть платити. А через три роки Марія зможе повернутися. Батько перконував Марію, себе і матір. Мати була похмура, але більше нічого не сказала. Марії трошки відпустило від серця, вона заспокоїлася. Перші мрії її були розбиті, але хотілося сподіватися на краще.

Наступні дні були звичайними та буденними. Канікули пролетіли в буденних турботах. Марійка ще декілька разів їздила до міста, де вчилася. Забрала від тітки всі свої речі, але листа від Миколи не було. Їхати до його села дівчина не наважилася.

Прийшов назначений час і потрібно було їхати на чужину. Батьки зібрали речі. Вийшов великий чемодан. Добре, що дали не дерев’яний, а шкіряний, він легший, замикається на замочки. Батько дістав свій воєнний рюкзак. У нього склали їжу і все, що потрібно буде під рукою. Сало, домашня ковбаса, смажена курка, домашній хліб, свіжі огірки могли виручити хіба що пару днів, а що робити далі, було важко уявити. Мати дала торбинку із запашними лікарськими травами, баночку меду. Батько витягнув свою шкатулку і дістав звідти аж 20 рублів. Це були для сім’ї великі гроші. Марійка не знала, як і дякувати. Ретельно заховала їх у внутрішній карман своєї кофтини і знала, що їх буде використовувати лише у крайньому випадку. Батьки провели дівчину до автобуса і тепер попереду Марію чекала довга не відома дорога.

Подруга Валентина їхала разом з матір’ю. Тітка Ганна хотіла побачити керівника, сама про все розпитати і провести доню до самого поїзда.

Марію чекала радісна новина. На квартирі лежав лист від Миколи. У ньому він писав, що приїхати провести дівчину не зможе. Також юнак запевняв, що кохає Марію, все розповів батькам. Він писав, що готовий приїхати до Марії після того, як знатиме адресу, де вона зупиниться. Ще багато було ласкавих і приємних слів. Вони гріли душу, але вже сумніви закралися у ніжне дівоче серце. Часу на роздуми не було. Попереду чекала невідомість, було дуже лячно. Але Марія заховала свій страх дуже глибоко і подумала про те, що хлопці її віку йдуть служити до армії. Їх відправляють служити за тисячі кілометрів від дому, вони повертаються назад, тому і вона зможе витримати все, призвичаїтися. Тільки і була надія на те, що це не табір, не в’язниця. Вони молоді вчителі, тому місцеве влада допоможе їм на новому місці.

Із великим роєм думок у голові дівчата наступного дня пішли до училища вже з речами. Там їх чекало два автобуси і керівник групи. Їх вишикували на площі перед училищем, директор виголосив палку промову про те, що нове покоління покликано піднімати всі куточки великої країни і що саме випускникам потрібно проявити патріотизм і нести у маси нові знання, вчити дітей різних національностей всьому світлому і прекрасному, щоб вони стали гідними «радянськими людьми», патріотами великої держави, що простяглася від Карпатських гір до Тихого океану. Але великого запалу в очах дівчаток не було, всі понурили голову, у багатьох текли сльози по щоках. Потім ще виступав парторг училища, комсорг і представник від батьківського комітету. Всі запевняли дівчат, що все буде добре, їх зустрінуть, нададуть місце роботи, зарплату, житло.

Після мітингу до групи підійшов керівник, розповів куди повезуть, якою дорогою будемо їхати. Батьків заспокоїв і сказав, що дівчата з дороги можуть писати листи і роздав «добові» гроші. Також повідомив, що в поїзді після Москви нас будуть один раз в день годувати у вагоні – ресторані, а на великих зупинках під його керівництвом можна буде купувати їжу у вокзальних буфетах.

Після всіх формальностей дівчата розсілися по автобусах і поїхали на вокзал. Марії та Валентині повинно було вистачити домашньої їжі до Москви, а потім крім сала та пиріжків уже не можна буде залишати нічого. Розмістилися у плацкарті, було душно. Провідниця видала постіль та рознесла всім чай.

Так почалася довга дорога у невідомість.

За вікном проносилися відомі гарні краєвиди, мелькали чистенькі білі хатинки, на луках паслися корови та коні. Коли сонце сіло за обрій, то за вікном уже неслися лише ліси. Величезні сосни здіймалися у височінь. Багато дерев просто валялися на землі, скрізь були темні, непролазні чагарники. Грунт мав червонуватий відтінок. Це вже була Росія.

Дівчата повечеряли тим, що у кого було. Марія з Валентиною та ще двома дівчатами з групи розклали на столику свої їстівні припаси і їли всього потрошку разом. Запили чаєм з домашніми пиріжками і полягали спати. Від пережитого хвилювання у Марії розболілася голова, тисячі думок роїлися у ній і не давали заснути. Але стуків коліс та ніч взяли своє.

Прокинулася Марія вже вранці. Скоро буде Москва. Провідниця показала місце, де можна вмитися та привести себе до ладу. Дівчата метушилися та галасували. Молодість є молодість. Здали постіль провідниці і розклалися снідати. Випускниці зібрали свої речі, гомоніли і чекали кінцевої зупинки. Нарешті керівник зібрав усіх, розказав плани на новий день. Перед юнками відкрилося величезне місто, якого вони не бачили у житті, все довкола гомоніло, гуло, метушилося. Нарешті вокзал. Якщо б не досвідчений керівник, то дівчата точно б загубилися. Принишклою юрбою вийшли на перон і попрямували до вокзалу. Просторі та високі зали, велика кількість довгих рядів лавок, величезна юрба людей. Це те, що в першу чергу побачили дівчата. Розташувалися всі разом, притисли ближче до себе свої речі і почали чекати керівника. Він довго десь ходив, а потім прийшов з купою квитків і сказав, що поїзд буде відправлятися лише ввечері, тому здамо свої речі у камеру схову і поїдемо на екскурсію містом. Дівчатка так і зробили. Здали речі, сіли на екскурсійний автобус і поїхали містом.

Екскурсовод розповідала про визначні місця, які проїжджали, зупинилися біля Красної площі. Але насправді площа була сіра і брудна. Навколо неї червоні кремлівські стіни здіймалися велично вгору. Біля однієї із стін височів Мавзолей Леніна. Він був схожий на піраміду у вигляді сходів. Біля входу в Мавзолей стояла непорушно варта. Це були високі гарні хлопці, в нових мундирах з гвинтівкою біля плеча. Здавалося, що жоден мускул не здригнеться на їх обличчях. Біля Мавзолею була черга, багато гостей міста хотіли зайти всередину мавзолея, щоб побачити вождя пролетаріату Володимира Леніна (Ульянова). Але стояти у черзі, щоб зайти всередину мавзолею часу не було. Дівчата роздивилися ззовні вежі кремлівської стіни, собор Василя Блаженного, урядові будівлі і пішли до свого автобусу. Потім ще довго їздили містом, екскурсовод розповідала про дипломатичні будівні, навчальні заклади, великі магазини. Керівник групи попрохав зупинитися біля їдальні. Всі зголодніли і потрібно було підкріпитися. Їдальня виглядала гарно, величезна, з великою кількістю столів. Люди підходили до великої роздачі, брали їжу, йшли за столики, потім самі після себе прибирали і йшли у своїх справах. Марія бачила написані цінники і її вони не дуже порадували. З Валентиною вони взяли по супу та одну на двох тарілку картопляного пюре з котлетою. Розплатилися на касі і пішли за столик. Мовчки з’їли свій обід і задоволені від того, що шлунок якийсь час мовчатиме попрямували до автобуса. Вже під вечір приїхали на вокзал. Вражень було багато.

Поїзд помчав дівчат на схід. Якщо б був вибір, то ці юнки ніколи б добровільно не поїхали так далеко з рідної землі, але вибору їм не залишили. З важким серцем Марія прощалася із знайомими краєвидами. За вікном вони почали змінюватися дуже часто, але скрізь жили люди, а отже їм подобався цей край, ця природа, свої звичаї і це заспокоювало.

Їхали майже без зупинок, паровоз пихтів димом і тягнув за собою пасажирські вагони. Через пару днів в’їхали на територію ще однієї радянської республіки. Українських дівчаток зустрів Казахстан. Захвату не було, скоріше тривога пробиралася в усі куточки тіла. Їли дуже мало. Домашні запаси танули, в поїзді поїсти можна було лише раз. Рідкі зупинки були короткі, тому лише зрідка вискакували на перон купити в бабусь щось на перекус.

Нарешті паровоз пихнув, загудів і зупинився на вокзалі казахського міста Караганда. Керівник зібрав всіх дівчат і почав розповідати, що будемо робити далі. Так почалося нове, зовсім інше життя.

Автобус чекав випускниць біля вокзалу. Всі розсілися в запиленому і жаркому транспорті і поїхали.

Дівчат привезли до обласного відділу освіти, тут на них чекало розподілення по місцях роботи. Всім хотілося залишитися в одному місті, але це було не реально. Випускниць швидко розподілили по місту, містечках та радгоспах області. Валентині не пощастило, вона отримала розподіл в одну зі шкіл області. Це був великий радгосп, що спеціалізувався на вирощуванні пшениці. Він виник з початку освоєння цілинних земель.

У літописі кожної країни є події, що мають епохальний характер. Для Казахстану та інших незалежних держав колишнього Союзу, такою подією стало освоєння цілинних земель.

Цілинні землі — необроблювані, нерозорані, але придатні для сільського господарства землі.

Новий виток в історії освоєння цілини дали вересневий (1953 року) і лютнево-березневий (1954 рік) Пленуми ЦК КПРС, які зробили більший ухил на освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Кавказу та Уралу. З 1954 по 1955 роки в Казахстані було піднято 18 мільйонів гектар земель. У величезних кількостях у республіку везли сільськогосподарську техніку, машини та обладнання; піднялися і місцеві підприємства з виробництва запчастин. Поліпшувалася також і комунікаційна мережа Казахстану; житлове будівництво йшло швидкими темпами, швидко зводилися нові будівлі, з’являлися майже в голому степу цілі міста.

У широких казахстанських степах, що тягнуться з заходу на схід на 1300 і з півночі на південь на 500 кілометрів, тобто на території, що перевищує 600 тисяч квадратних кілометрів, де розташовані основні цілинні області, почалася велика битва за хліб. З України було направлено сюди величезну кількість різних спеціалісті сільського та промислового виробництва. Зростала кількість населення, тому і потрібна була велика кількість педагогів для навчання дітей та дорослих. Усього з України в Казахстан у добровільному чи примусовому порядку прибуло понад 80 тисяч чоловіків та жінок. Багато з них залишалися в Казахстані, одружувалися, виходили заміж, народжували дітей, отримували житло.

Марійка залишилася у місті. Надали гуртожиток та «підйомні». Жити можна. У цей же день дівчата розпрощалися, обіцяли знайти одна одну та писати листи. Валентина поїхала за місцем розподілу.

Марійці показали, де гуртожиток, розповіли, як можна доїхати до нього і школи.

На наступний день було знайомство зі школою. Вона знаходилася в новобудові, була велика, виблискувала новими меблями, ще пахла свіжою фарбою. Відразу відбулося знайомство з директором. Це був сивочолий чоловік, одягнений у строгий костюм з краваткою. Перше знайомство було коротким, він одразу запросив на педраду. Так почалися Марійчині трудові будні.

На педраді директор познайомив колектив з новими вчителями, ще були крім Марії нові вчителі російської мови, математики, німецької мови. А молодих учителів познайомили з рештою колективу. Після директора виступала завуч, яка доповіла про правила школи, обов’язки, діловий одяг, розпорядок роботи і багато іншого. Потім усі розійшлися працювати по групах. Учителі початкових класів отримали настанови про програми, плани роботи, обов’язки, правила спілкування з учнями та їх батьками і багато було настанов щодо особливостей виховного процесу, адже виховання «радянської людини» це надважливий момент у роботі будь - якого радянського педагога.

У молодої вчительки починався перший робочий навчальний рік. Стільки було сумнівів, у душі вирувало безліч емоцій. Але перш за все хотілося познайомитися з містом, трішки дізнатися про нього.

З короткою історією міста Марію та інших молодих учителів познайомив учитель історії, як пізніше з’ясувалося він також був українець, направлений партією сюди на роботу.

Назва міста походить від низькорослого чагарника карагани з жовтими квітами, він у великій кількості є поблизу Караганди і зустрічається у ньому.

У дев’ятнадцятому столітті на даній місцевості жили казахи з підроду караке, сармантай і мурат з роду алтай - карпикі племені аргин. Існує легенда, що кам’яне вугілля вперше знайшов місцевий юнак, але значного застосування воно не мало, адже казахи в основному кочовий народ, займаються скотарством. У 1856 році дрібний буржуа Ушаков зі своїми компаньйонами купили урочище Караганди з кам’яновугільними пластами на довічне користування у бая Ігіліка за 10 коней і 250 целкових. У 1852 р. в Єкатеринбурзі російські купці – промисловики Т.Зотов, А.Рязанов, Н.Ушаков заснували компанію по розробці корисних копалин. На урочищах Караганди і Нельди вони закладують шахти, а біля підніжжя Сарана, на пересохлій степовій річці Сокур будують Спаський мідеплавильний завод. У 1857 році на території нинішнього міста виник Івановський розріз - гірський видобуток кам’яного вугілля. Але згодом промисловці розорилися і шукали покупців. У 1905 році англійці через посередництво сина французького президента Карно купують за 776 тисяч рублів Карагандинські копальні, Спаський завод і Успенський рудник. Акції нового товариства швидко розійшлися по руках. Правління товариства засідало у Лондоні. Перші три цегляні будинки в Караганді були побудовані англійцями в 1907-1909 роках, саме вони володіли шахтними копальнями у цей час. Англійці також побудували першу залізницю у місті. Після революції, громадянської війни, що тривала тут до 1921 року, проголошення автономної соціалістичної республіки у складі РРСФР, ще багатьох негараздів та змін, у 1930 році було відновлено добування вугілля і почалося будівництво напівземлянок для поселенців. На шахту привозила влада перших політв’язнів, розкуркулених селян з усіх куточків СРСР. Після заснування СРСР (1922–1923) Казахстан був включений до нього як Киргизька Автономна Соціалістична Радянська Республіка . Ця назва залишалася за республікою до 1925 року. У квітні 1925 року рішенням 5-го Всеказахського з’їзду Рад Киргизька АСРР була перейменована на Казахську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку.

В 1931 році Карагандинське шахтарське поселення перетворено в робітниче селище, а в 1934 році воно отримало статус міста. У 1936 р. Казахська АСРР була перетворена в Радянську Соціалістичну Республіку (РСР) у складі Радянського Союзу. Історія Караганди тісно переплетена з таборами для репресованих громадян Карлаг і Алжир ГУЛАГ. Пізніше багато репресованих та депортованих залишилося жити у Караганді. Особливий менталітет Караганди продовжував формуватися у другій половині 30-х років,коли в Карагандинську область почали депортувати цілі народи. Перші ешелони прийшли з Далекого Сходу з депортованими корейцями. Потім були переселенці з Прибалтики, Західної України, Білорусії. У роки Другої світової війни в Караганду переселили німців, карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, греків та кримських татар з території Криму. Після закінчення Другої світової війни приймали участь у розбудові міста німецькі та японські військовополонені.

Завдяки праці тисяч робітників різних національностей місто розвивалося і збільшувалося. У 1958 році у місті було вже 24 лікарні, 5 пологових будинків, 11 поліклінік, 82 денні і 30 вечірніх шкіл, 4 вищих навчальних закладів і 7 науководослідницьких закладів, що обслуговували промисловість та сільське господарство Казахстану. У 1958 році у День шахтаря вперше вийшло в ефір Карагандинське телебачення. В оселях карагандинців все частіше почали зя’влятися перші чорно-білі телевізори. В 50-роках побудувалася північна частина міста, а в 60-ті будувалося швидкими темпами.

Клімат у Караганді як і у Північному та Центральному Казахстані різко континентальний з дуже суворими зимами, жарким літом і дощів випадає мало. Зимою не рідкість заметілі та бурани. На території міста протікає річка Букла. Є також велике водосховище. За містом величезний степ.

Уявіть величезне здивування Марічки, коли вона почула про таку кількість народів, що тут проживала , про таку неймовірну історію створення міста.

Коли молода вчителька на перше вересня зайшла у великий клас, то побачила це різноманіття народів на обличчях своїх первачків. Але навчання велося російською мовою, тому дітям різних народів доводилося пристосовуватися до чужої їм мови.

Великим випробуванням було для Марічки відвідування батьків та своїх підопічних вдома. Жили всі у значній віддаленості один від одного, були різні за матеріальним статком та сімейним вихованням. Директор попередив, що нічого брати з гостинців не можна. Для допомоги Марічці було виділено досвідчену вчительку. В російських та українських сім’ях приймали їх стримано, показували робоче місце, умови проживання дітей і на цьому відвідини закінчувалися. Але найбільше запам’яталися відвідини німецької родини і казахської. Німці жили скромно, але чистота і порядок вражали. Ідеально заслані дитячі ліжка, робочий стіл сяяв чистотою і порядком, не дорогі, але гарні фіранки, занавісочки, мережані серветки вдало доповнювали інтер’єр. Мати Марійчиного вихованця запросила до столу випити чаю. Марічка і її супутниця категорично відмовилася, але господиня, з легкою усмішкою, сказала, що ми вже довго у дорозі і втомилися, тож перепочинок не завадить. Відмовити не було сил. Смачний чай з домашнім печивом був дуже доречним. Гарний сервіз, біла скатертина були наче з казки. Під великим враженням супутниці продовжили свій шлях до казахської родини, що жили на краю нового міста у невеликому цегляному будинку.

Ось тут у відвідувачів і виникли труднощі. Родина знала, що до них завітають вчителі, тому зустрічали їх, як гостей.

Казахи є дуже гостинним народом, прийом гостей є особливо важливим для них заходом.

Гостей зустрічали привітно, садовили на найпочесніше місце, пригощали найкращим, що було в хаті. Насамперед гостю подавали кумис, шубат чи айран, потім — чай із молоком чи вершками, баурсаками, іримшиком, куртом. Потім слідували закуски з конини чи баранини — кази, шужук, жал, жая, сурет, карта, кабирга. На будь-якому столі обов’язково були коржики з пшеничного борошна. Окрасою будь-якого дастархану і найбільш улюбленою стравою у казахів завжди вважався єт (м’ясо по-казахськи). Відварене м’ясо зазвичай подавалося великими не розробленими шматками. Господар різав м’ясо, пригощаючи кожного гостя ласими шматочками: тазові кістки та гомілку віддавав почесним старим, грудинку — зятю чи невістці, шийний хребець — дівчатам тощо. Найпочеснішому гостю господар підносив приготовану особливим способом голову барана. Гість мав розділити голову між присутніми, дотримуючись певного ритуалу, у якому давався взнаки древній звичай поважного ставлення до гостей, старих, дітей, близьких і далеких родичів.

Молоді вчительки запевняли господарів, що вони не мають права сідати за стіл. Але глава родини був невблаганний, тому сіли на великий килим, що був розісланий у просторій кімнаті. Господарі пригостили гостей кумисом – кисломолочним напоєм із кобилячого молока. Для Марії напій був не звичним і потім далі вона його більше не пила, а ось айран з коров’ячого чи козячого молока став її улюбленим напоєм. Потім господиня поставила дівчатам бараняче м’ясо у жирі і так, як ложок чи виделок не було, то потрібно було їсти руками, допомагаючи собі шматками коржика. Найбільше Марії сподобалися баурсаки – це невеликі пиріжечки без начинки, що смажилися у будь- якому жирі. Запашний зелений чай у піалках розносив приємні пахощі по кімнаті.

Одяг господарів також відрізнявся від звичного для Марії.

До складу чоловічого костюма входили простора сорочка з відкладним коміром і штани з широким кроком, вузький довжиною до колін камзол - “бешпент”, який мав характерний стоячий комір, застібки, або довга безрукавка, а також стьобаний тунікоподібного крою халат - “шапан”. Головний убір за звичай це капелюх з більш-менш високою тулією (“калпак”) і відігнутими нагору полями з розрізами. Але пізніше дівчина зустрічала також шапки з овчини і хутра хутрових звірів з широким околишем. З шапок особливо характерна була шапка - “тирмак” з чотирма, пришитими до тулье лопатями, які закривали лоб, вуха, шию і частину спини. Під шапкою будь-якого виду казахи обов’язково носили тюбетейку. Повсякденним взуттям служили чоботи, які робилися на твердій підошві або без підошви у вигляді панчохи. Зустрічалися чоботи з кольорової шкіри, з високим загнутим носком і на високих підборах. Неодмінною приналежністю чоловічого костюма був пояс.

Основними частинами жіночого традиційного костюма були плаття-сорочка - “койлек”, яке складалося з двох частин - власне тунікоподібної сорочки, що доходила до талії, і пришивна широка спідниця з оборками; широка у кроці, під нею шаровари; приталена безрукавка - “камзол”; широкий прямий халат на хутрі або на ваті, який підперізували шкіряним поясом. Молоді жінки вибирали для одягу зазвичай яскраві кольори - червоний, зелений, оранжевий, літні - темні і білий. Одяг прикрашався вишивками, тасьмою, галуном. Дівчата і молоді жінки поверх сукні носили прикраси із срібних монет, підвіски, намисто, коралі. Кожній віковій групі жінок відповідав особливий головний убір. Дівчата носили циліндричну шапочку, прикрашену монетами, вишивкою, бісером, з пензликом або пучком пір’я пугача на маківці. Молодиці - високий конусоподібний убір - “саукеле”, прикрашений срібними і позолоченими підвісками, бляхами, кольоровими камінчиками, нитками бус. Поверх якого накидалася шаль або хустка. Після народження першої дитини “саукеле” замінювали “кімешеком” - мішкоподібним убором з білої тканини, який прикривав голову, плечі, груди і спину. На кімешек при сторонніх пов’язували високий білий тюрбан - “кундик”.

Господар знав російську мову, тому вчительки з ним вільно розмовляли, розпитали, як живе родина, чим займається, де сплять та вчать уроки діти. Задоволені від відвідин, втомлені молоді вчительки пішли додому.

Марія прийшла у гуртожиток. У кімнаті вона жила сама, тому місця було достатньо. Дівчина відпочила і почала готуватися до наступного робочого дня. На столі лежало 35 зошитів, стільки учнів було у її класі. Потрібно було перевірити, як почали писати первачки. Виправити ще не рівні букви. Первачки писали олівцем, до написання чорнилом вони перейдуть лише у 2 класі, ось тоді буде клякс і в зошитах, і на партах, і на одязі. А поки що чистенькі зошити багатонаціонального класу лежали гарною стопочкою перед Марією. Молода вчителька сіла за стіл і замислилася. Вона згадала всі події останнього місяця і почала думати, як їй жити далі. Перш ніж розпочати роботу з зошитами та підготовкою уроків Марія написала листи батькам, коханому, братові та сестрі, подрузі Валентині. Розповіла їм, як влаштувалася, яка робота і свої враження. Миколі повідомила, що роботи тут йому вистачатиме і є перспектива швидко отримати службове житло. Але були великі сумніви, що Микола приїде і це заставляло дівчину непокоїтися, серце щеміло від невизначеності.

А потім молода вчителька почала готуватися до наступного робочого дня. Потрібно було гарно підготуватися до уроків, бо у будь – який день на уроки могли завітати завуч, директор, комсорг чи парторг і обов’язково наставниця. Добре, що приходили не лише, щоб перевірити роботу і дати «наганяйла», а і підказували, вчили педагогічним премудростям. Клас був спокійний, розбишак не було, дівчатка і хлопчики вчилися в одному класі. Раніше був поділ на класи хлопчиків та дівчаток, але згодом відмовилися від такого поділу. Клас був багатонаціональним, різні родини, різне виховання, але в школі всі себе поводили однаково. Первачки ще не навчилися жорстокості і ненависті, для дітей все було новим, тому перші уроки та перші свята приймали з великою радістю. Після свята першого дзвоника дітлахи почали готуватися до вступу в «жовтенята», початкової ланки піонерської організації. Учили правила, закони жовтенят, готували урочисту лінійку. Марії допомагали старша піонерська вожата та піонери – вожаті.

Піоне́рський рух (піонерія) — рух дитячих комуністичних організацій в СРСР та інших країнах. Піонерська організація в СРСР була масовою.

Формально прийом здійснювався на добровільній основі. Відбір кандидатів проводився відкритим голосуванням на зборі піонерського загону (зазвичай відповідного класу) або на вищому, на рівні школи — на Раді дружини. В піонери як правило приймались діти, починаючи з 9-річного віку (у 3-4 класах радянської середньої школи) та перебували у ній до 13-14-річного віку, коли починався прийом до лав комсомолу. Піонери носили червоний галстук у вигляді косинки, зав’язаної на шиї та піонерський значок. Жовтенята — у Радянському Союзі учні 7—9 років, їх об’єднували в гурти при піонерській дружині школи. Гуртами керували вожаті з числа піонерів або комсомольців школи. У цих гуртах діти готувалися вступати до Всесоюзної піонерської організації імені В. І. Леніна. Жовтенята носили значок у вигляді п’ятикутної зірки з дитячим зображенням Леніна (Ульянова В). Так за думками про своїх вихованців промайнув час і лише пізно вночі Марія закінчила підготовку до уроків.

На наступний день вкинула Марічка листи до рідних у поштову скриньку біля гуртожитку і пішки пішла на роботу, дорога була не далека, погода стояла гарна, тому можна зайти до магазину купити булочку та айрану. Це буде її обід.

Тижні бігли швидко, за роботою ніколи було про щось думати. У неділю, це єдиний вихідний, потрібно було встигнути переробити багато господарських робіт і хотілося об’їхати місто, щоб краще його дізнатися. Комсорг запропонував Марії по вечорах працювати ще і у вечірній школі для робітничої молоді. Це трохи поповнить її скудний бюджет і додасть нових знайомств.

У грудні 1958 р. був прийнятий закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». Замість 7-річної була запроваджена 8-річна обов’язкова освіта, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. 10-річні середні школи були реорганізовані на 11-річні. Але багато підлітків змушені були рано розпочинати свою трудову діяльність, тому вечірні школи були гарною альтернативою поєднувати роботу на підприємствах з можливістю отримати освіту. Хтось закінчував 7 чи 8 клас та отримував свідоцтво і на цьому завершував навчання, інші вступали до профтехучилищ, технікумів, а багато молоді хотіли закінчити 9-10(11) клас та отримати атестат і піти навчатися до вищих навчальних закладів. Для тієї молоді, яка хотіла працювати та отримати атестат про закінчення середньої школи і були створені вечірні школи. Марія із задоволенням прийняла пропозицію і два дні в тиждень викладала російську мову у вечірній школі.

Прогулянки по місту були єдиною розвагою. Марійка швидко ознайомилася зі «старим» та «новим» містом. З новими подругами ходила у «кіно». Найбільше подобалися комедії та популярне «індійське» кіно.

Так летіли дні. Вони були одноманітними. Робота в школі займала весь час.

Найшвидше прийшов лист від подруги Валентини. Вона розповіла, як облаштувалася на новому місці, про будинок, який їй виділив радгосп, про допомогу, яку надає їй правління в облаштуванні житла, побуту, про школу та клас. Але в кожному рядку була туга за рідною домівкою та матір’ю. Валентина писала, що не зможе звикнутися із новим життям і лише відпрацює три роки, то поїде до рідної оселі, повернеться в Україну.

А Марічка чекала відповіді від Миколи, рішення про подальшу свою долю залежало від нього.

Згодом прийшов лист і великі дві посилки від батьків. У листі вони писали про сільські новини, про своє життя, наполягали, щоб не сумувала і облаштовувалася на новому місці, а вони час від часу будуть висилати посилки. В одній посилці були продукти. Солоне сало, обережно загорнуте у просолене полотно і так само солоне свиняче м’ясо, потім висушені на черені печі картопля, морква, буряк, цибуля, ще трохи домашньої гречки, шматок домотканого рушника, невеличка домоткана доріжка, вишита скатертина. Марічка трохи облаштувала кімнатку у гуртожитку. Придбала ситцю та пошила вручну занавіски на вікна та двері, невеличкий килимок на стіну до ліжка, простеньке покривало. А ось тепер кімнату прикрасить доріжка та вишита скатертина. Шматочок домашнього затишку буде завжди поруч. А друга посилка була із зимовими речами. Батьки вислали пальто, чобітки, теплу хустку, теплу сукню, в’язані із овечої шерсті шкарпетки. Зими тут суворі, то це буде дуже потрібне. Також листа прислав брат, він працював залізничником дуже далеко від дому. Розповідав про своє життя і запевняв, що дім там, де людина, тому наполягав, щоб Марічка не сумувала, знайомилися з новими людьми, багато працювала, тоді сумувати буде ніколи. І вклав у листа 10 рублів. Це були великі гроші, можна було придбати деякі найнеобхідніші речі. А ось сестра вислала трішки справжньої картоплі. Дівчина сумувала за нею найбільше, в місті її придбати було майже не можливо.

Найбільше Марічка чекала листа від Миколи, але його не було дуже довго. Коли нарешті лист отримала, то настали важкі, сумні дні. Микола написав, що не приїде до Марічки. Батьки йому заборонили їхати і він незабаром одружується на своїй односельчанці, буде будувати нову хату і працювати у колгоспі. Марічці писав, щоб вона його забула, більше ніколи не писала і не сумувала за ним. Це був удар у саме серце. Ці місяці Марія жила лише з однією думкою, що тут на чужині буде поряд з нею кохана рідна людина, з якою можна пережити все, а ось тепер ці мрії зникли разом із листом. Як жити далі? Пустота заполонила серце, закралася в усі куточки душі. Марічка перечитувала листа знову і знову. Вона довго думала, чому Микола так з нею вчинив. Адже говорив, що дуже кохає, сумує за нею. А ось виходить, що не кохав і не сумував. Пекучі сльози обпалювали обличчя, душа рвалася на частини, було гірко і боляче. А потім розпач змінився злістю. Вона зненавиділа Миколу, а разом з ним і усіх чоловіків.

Далі дівчина жила, як автомат. Ходила на роботу, перевіряла зошити, готувалася до нових уроків, а вночі плакала.

Змарніла, з’явилися синці під очима. Це помітив суворий директор і викликав Марію до себе у кабінет. Змусив розповісти йому все. Молода вчителька розповіла йому про зраду коханої людини. Тоді директор розповів їй про історію свого життя. Він розповідав як його зовсім юного хлопця розлучили із сім’єю, бо вони за національністю німці. Батьків відправили далеко у Сибір, де вони згодом померли від хвороб і важкої праці. А його направили сюди на поселення. Мав гарну освіту, знав німецьку мову, тому дозволили вчителювати, але виїжджати звідси заборонили. Тут зустрів таку ж молоду вигнанницю німкеню. Згодом одружилися. Довго не було дітей. А коли дружина повідомила про щасливу новину, то обоє раділи про довгожданну дитину. Але радість була не довгою. Медицина була слабою у цих місцях. Це вже на цей час будуються лікарні і присилають сюди лікарів, почали навчати медичній справі тут, а десять років тому нічого такого не було. Не зуміла акушерка справитися із важкими пологами і дружина разом з немовлям загинули. З тих пір він живе сам, більше сім’ї не створював. Але ніхто ніколи не бачив його горя, він ховає свій смуток далеко у серце і йде до колег, дітей, вирішує повсякденні проблеми. Він дав пораду Марії більше зосередитися на роботі, бути більше серед людей, спілкуватися з колегами та подругами. А час вилікує цю рану. Марія ще зовсім молода і попереду її чекає щастя і розчарування, любов і зрада, прихильність і ненависть.

З того часу Марія вже не думала про нове кохання, але поринула з головою у роботу, багато спілкувалася з батьками своїх вихованців та новими подругами. Побут та робота забирали весь час, так, що не встигала заснути, як починався новий день.

Зима прийшла рано і була сувора. Дуже виручили биті валянки з калошами, домашні бурки, підшиті сукном та тілогрійка. Їх прислали батьки разом з новою партією сушених овочів. Звісно сушені овочі не те, щоб свіжі, але їх наявність краще, ніж нічого. Готували в гуртожитку на примусах, але радувало те, що було централізоване опалення, холодна та гаряча вода. Це дуже спрощувало побут. За цей час Марічка познайомилися з багатьма казахськими стравами, які почала готувати і сама, може не дотримуючись повної ідентичності, але вчилася. Свинину казахи не вживали. М’ясні страви готували із баранини, конини, рідше вживали яловичину. Бешбармак - національна страва казахстанського народу. Термін «бешбармак» означає “п’ять пальців”, оскільки кочівники їли цю страву руками. Відварене м’ясо дрібно рубають ножами, змішують з вареною локшиною і приправляють цибулевим соусом. Вареники манті, це особливим чином заліплене тісто, а начинкою є посічене м’ясо, здебільшого баранина. Манти подаються з вершковим маслом, сметаною або цибулевим чи часниковим соусом. Часто робилися просто пельмені, які також їдять у північному Казахстані, їх найчастіше називали тушпара. Подають тушпару в бульйоні з м’яса та овочів. Лагман - це середньоазіатська страва з локшиною. І особливо плов, щоб його приготувати потрібні спеціальні навички. Скільки кухарів – стільки і пловів. Ця страва для жителів Азії так само, як борщ для українця. Самса - випічка у формі трикутників і наповнена м’ясом. Куирдак, це - м’ясо, приготоване з овочами. Сорпа – казахський суп. Курт – особливий сир. Чак Чак - це рисові ласощі Казахстану. Вибір, що приготувати був великий. Магазини були напівпорожні, але як завжди виручав місцевий базарчик. Молоко можна було придбати коров’яче, козяче, верблюже та кобиляче. А ось хліб пекли у вигляді коржів. Їх вживали із першими стравами та подавали до чаю. Казахи дуже люблять чай і п’ють його,навіть, у найбільшу спеку. Продавалися і баурсаки – шматочки тіста запечені в киплячій олії чи жирі. Поступово Марія звикала до азіатської кухні, хоч часто сумувала за домашніми українськими стравами, які важко було приготувати із тих продуктів, що були у місцевих магазинах.

Час повільно, але минав. Зарплата вчительки дуже мізерна, потрібно було економити на всьому, але Марія потихеньку складала копієчку до копієчки, щоб купити собі обновки, туфельки, чобітки і залишити на «чорний день». У школу потрібно було ходити в строгому костюмі і білій кофтині, тому вони старанно пралися, прасувалися і були лише робочим одягом.

Дуже виручали посилки брата та батьків. Брат висилав солодощі, додавав десять рублів, а його дружина клала в посилку обов’язково панчохи, подарувала спеціальний пояс для них, це була справжня розкіш, адже панчохи, що трималися резинкою часто сповзали у самий не підходящий момент. Тепла білизна та постільне дуже були потрібні, тому Марія була вдячна за такі посилки. І сама намагалася час від часу щось послати рідним. А батьки і далі висилали сало, добре просолену свинину, домашні ковбаси у смальці, сушені овочі, варення, а іноді і свіжу картоплю, домашнє коров’яче масло.

У вечірній школі Марія познайомилася з багатьма своїми однолітками та старшими хлопцями і дівчатами. Саме вони почали запрошувати Марію на різні свята. Серед учнів виділявся гарний юнак. Він був високий, худорлявий, зі смуглим обличчям, глибокими синіми очима і темним пасмом неслухняного чуба. Марія все частіше ловила себе на думці, що заглядається на нього. Хлопець часто поглядав у її бік, але не підходив. Так тривало майже півроку. І ось одного разу все ж юнак підійшов. Він запитав у Марії чи можна її запросити у кіно. На свій подив дівчина погодилася. Його звали Максим. Кінокомедія сподобалася молодим людям і вони довго ще сміялися з головних героїв. Так поступово зароджувалися нові почуття у серці Марії, крижане серце почало потрошку танути, але щось її тривожило. Тут ще і подружки підлили масла у вогонь. Вони сказали Марії, що не варто водитися з Максимом, він бабій і транжира. Максим був наполегливим, але Марія не підпускала хлопця близько.

Йшов третій рік, як Марія жила в Караганді. До багатьох речей звикла. З Максимом почала зустрічатися, хоча палкого кохання так і не було. Серце Марії розривалося. Ненависть до всіх чоловіків перемішувалася з жалістю. Вона жаліла і себе, адже в молодості все здається таким, що можна виправити, досягти, довести всьому світу і собі, що можеш все, можеш “гори звернути”. Серце тануло, хотілось ніжності, кохання, поваги і підтримки, хотілося щоб поруч була людина якій довіряєш і довіряєшся. Але ідеального кохання Марія для себе вже не малювала.

Осінь змінила літо, за осінню прийшла знову дуже холодна зима, а за зимою відразу прийшла спекотна весна. Так збігли три роки відпрацювання. Марії віддали її паспорт та диплом. Тепер вона могла їхати на батьківщину. Тут ще і листа отримала від Валентини, що та не залишиться більше і дня у набридлому радгоспі. Вона повертається додому. Більшість дівчат, що приїхали з Марією також повертаються додому.

Марія поки що не хотіла їхати в Україну. Хоч було важко, але вона почала звикати до нових умов, міського побуту. А в Україні потрібно починати все з нуля, шукати роботу, житло, налагоджувати життя. Нарешті після довгих роздумів вона вирішила ще не повертатися в Україну. Про своє рішення написала батькам. А ось брат кликав до себе і запевняв, що допоможе з роботою та житлом. Але це було також далеко від домівки.

Марія випустила своїх перших третьокласників і з осені почала працювати з першокласниками. Досвіду вже стало більше, тому не такою була важкою робота і приносила задоволення.

Молодій учительці запропонували службову двокімнатну квартиру, але потрібно було житло ділити ще з однією вчителькою. Це було краще, ніж гуртожиток. Так Марія перебралася до нового помешкання. Квартира була у новобудові, у так званій «Хрущовці». Голі стіни зустріли її не дуже привітно. З коридору можна було пройти у велику вітальню, а з неї у спальню. З цього ж коридору був вхід до кухні, туалету з ванною. Ціла розкіш для сільської дівчини. Новобудова була біля степу, тому за вікном буяв різними травами казахський степ. Там переважали ковила і типчак. Серед тварин найбільш екзотичні для українця джейран, сайгак, шакал. Водяться тут також і різноманітні види павуків. Найбільш небезпечним є каракурт. На півдні Казахстану водиться отруйна змія – гюрза. На великих територіях західного Казахстану живе щитомордник. По всій території республіки поширена гадюка.

А десь там далеко був великий космодром «Байконур», не досяжний, заборонений, а так хотілося поглянути на ракети, які несуть людину у космос.

Байконур — космодром у Казахстані. Байконур з казахської перекладається як «багата долина». У 1955 році розпочато його будівництво. Байконур — місце старту радянських ракет і космічних кораблів. У 1957 році з Байконура була запущена міжконтинентальна балістична ракета. У 1961 році запущений «Восток-1», пілотований Юрієм Гагаріним. А у 1963 році звідти у космос полетіла перша жінка – Валентина Терешкова.

Так за роздумами Марія наводила лад у новому помешканні.

Добре, що дівчатам дозволили взяти на деякий час з гуртожитку ліжка, матраци, стіл і стільці. Тут і знадобилися невеличкі заощадження. Марія купила новий примус, гас до нього, деякий посуд. Дівчата потихеньку обживалися, жили дружно, сварок не було. Робота забирала весь час. Перевірка зошитів, підготовка до уроків, свят, робота у вечірній школі. На особисте життя часу майже не залишалося, але молодість брала гору. Максим став більш наполегливим і пропонував вийти за нього заміж. Але щось насторожувало дівчину, не зовсім вона була впевнена в юнаку. Він міг зникати на довгі тижні, а потім з’являтися, неначе нічого не сталося. Не вибачався, нічого не пояснював, просто приходив, пропонував прогулятися чи сходити у кіно. Марія хоч і була сердита, але погоджувалася. Наступали тижні ідилії.

Події у житті Марії прискорилися після того, як сусідка по квартирі повідомила, що виходить заміж і їде з міста. Якщо дівчина хоче залишитися у квартирі, то їй також потрібно вийти швиденько заміж.

Роздумувати було ніколи і Марія погодилася вийти заміж за Максима. Настав день, коли юнак запросив Марію до себе додому, познайомити з матір’ю та сестрою. Вони жили у старому місті, тому що мешкали тут давно. Матір Максима була вже літньою жінкою. Максим її найменший син. Батька Максим не пам’ятав, бо той загинув на фронтах другої світової війни. Мати була жінкою вольовою, грубою, впертою, але ще працювала медсестрою у місцевій лікарні. Сестра Максима навпаки, красива, чорнява, огрядна жінка, добра та усміхнена. Два старші брати жили десь далеко і додому не навідувалися. Мати Максима прийняла майбутню невістку холодно, без емоцій. Лише сказала, що приймає вибір сина, але на її любов невістка нехай не сподівається, весілля вона також влаштовувати не збирається.

Марія та Максим подали заяву до РАГСу та почали чекати дня реєстрації. Юнак переїхав до квартири Марійки, купив нові меблі, телевізор, штори, зробив косметичний ремонт. Дівчина була задоволена. У день реєстрації Марія одягла свою найкращу сукню, взяла необхідні документи. Молодята поїхали до РАГСу на трамваї. Подружки та друзі молодят приїхали туди ж. Мати Максима не приїхала, але була сестра зі своїм сином. Після скромної церемонії всі разом поїхали на квартиру і влаштували скромне застілля.

Максим зробив для дружини несподіваний подарунок. Він повіз її до столиці Казахстану - Алма-ати.

Наприкінці Середньовіччя в районі міста існувала стоянка тюркських і монгольських кочовиків — Алмату, 1854 — на місці казахського поселення Алмати закладена військова фортеця Заілійське, потім Вєрне, 1867 — Алматинське, 1867—1921 — Вєрне, з 1921 місто називалося Алма-Ата. Найчастіше цю назву перекладали, як “яблуневий”. Місто розташоване у підніжжя гір Алатау - хребта Тянь - Шаня. Найрідкісніша тварина цього краю - сніговий барс. У самому місті багато садів, парків, скверів, бульварів. Навколо міста розкинулися баштани, виноградники та чудові сади. У період Другої світової війни місто перетворилося на промислового гіганта, адже сюди з різних куточків СРСР було вивезено багато заводів та фабрик, різних установ, музеїв, переїхло багато кваліфікованих робітників.

Три чудові дні провели молодята у чудовому місті.

Лише після одруження Марія наважилася повідомити рідним про свій шлюб. Звісно, що батьки не були у захваті від вибору доньки, але і не були проти.

Життя тривало, йшло своєю дорогою. Марія бігала до школи, але залишила вечірню школу, бо домашнього клопоту додалося. І відчула, що вагітна.

У Марії з’явилася нова чудова подруга. По сусідству поселилася молода пара. Скоріше молодою була дівчина, а ось її чоловік був від неї набагато старшим. Вони були казахами. Після знайомства дізналася, що дівчину звати Асем. Їй лише 18 років. З чоловіком одружені рік і у них є гарна дівчинка Асемгуль, якій 2 місяці. Одружили її без згоди з її сторони, чоловіка до заміжжя навіть не знала. Але він був людиною впливовою, партійний працівник. Побачив чоловік Асем випадково, коли відвідував їх комбінат. Асем, закінчивши 8 класів, пішла працювати швачкою у місцевий цех для пошиву спецодягу. Відразу пішов до її батьків, сказав, що хоче одружитися на їх дочці, залагодив всі формальності і дуже швидко відгуляли традиційне казахське весілля. Вона розповіла Марії про свої традиції.

Сватання – обов’язкова частина такої події, як казахське весілля, казахською мовою ця церемонія носить назву «куди тусу». Роль сватів традиційно покладається на батька та інших близьких родичів нареченого. Сім’я нареченої попереджається про їх візит завчасно, зобов’язана забезпечити щедре частування. Однак за вхід в будинок дівчини свати змушені заплатити, так як жіноча половина сім’ї традиційно простягає перед дверима аркан, який забирається тільки після того, як гості вручають господарям подарунки: відрізи дорогої тканини, гроші. Коли обід наближається до завершення, сватам дозволяється перейти до мети свого візиту. Обговорюються умови проведення шлюбної церемонії, встановлюється розмір калиму. Право висловитися надається всім старшим членам обох сімейств. Сватання не обходиться також без обряду обсипання «шашу». Делегати нареченого обсипаються цукерками, печивом, дрібними монетами родичками нареченої. Представники нареченого, що приїхали сватати дівчину, зобов’язані мати при собі «коржун». Це мішок, декорований яскравими стрічками, намистом, монетами. Всередині нього розташовуються подарунки: сухофрукти, цукерки, відрізи тканин і так далі. Перед від’їздом сватів подарунки вручаються і їм, найцінніший подарунок при цьому дістається батькові нареченого. ​ Майбутня наречена виходить до сватів лише після того, як вони перезнайомляться з усіма її родичами, домовляться з ними про весілля і калим. Перед виходом нареченої представники нареченого повинні вручити її сім’ї плату за оглядини, яка казахською мовою називається «коримдик». Тільки після цього дівчину демонструють майбутнім родичам. Далі слідує обряд, який офіційно закріплює за дівчиною статус нареченої. Свати надягають на неї сережки, як правило, цей обов’язок покладається на матір нареченого. Також свати повинні вручити подарунки іншим членам сім’ї, в основному це золоті прикраси.

Сукня нареченої згідно з традиціями повинна бути червоною. Поверх сукні з широкими і довгими рукавами, надівається розшитий орнаментом оксамитовий жилет. На голову нареченої одягають «саукеле». Саукеле́ — високий конусоподібний казахський жіночий головний убір, заввишки близько 70 сантиметрів, прикрашений срібними та золотими монетами, перлами та коралями.

Костюм нареченого за звичаєм повинен перевершувати, з точки зору багатства, одяг будь-якого гостя. Чоловік, що вступає в шлюб, повинен виділятися з натовпу, в чому йому допомагає особливий головний убір, верхня частина якого прикрашена пір’ям філіна. Також традиції велять нареченому з’явитися на церемонію одруження в чоботях на підборах, накинувши на плечі свиту червоного кольору, що носить назву «чапаєв». «Неке кияр» - обряд, без якого не може відбутися казахське весілля. Традиції велять для здійснення весільного обряду запрошувати муллу. Перед цією людиною поміщається чаша, наповнена водою і накрита тканиною. Іноді у воду додаються цукор і сіль, згідно з повір’ями це приносить молодятам щастя, захищає їх від подружніх зрад. Навколо мулли збираються родичі та друзі, запрошені на церемонію. Він вимовляє молитви, після чого наречений і наречена в присутності свідків підтверджують свою згоду на шлюб. Вступивши у шлюб, дівчина повинна урочисто попрощатись з рідною домівкою, церемонія носить назву «коштасу». Нареченій не можна з’являтися в будинку батьків цілий рік після весілля.

Асем сказала, що розпис у РАГСі також був, бо без цього законним шлюб не визнають, а чоловіку потрібно, щоб все було законно. Коли Марія запитала чи кохає вона чоловіка, то та відповіла, що не думала про це. Дах над головою є, чоловік забезпечує всім необхідним її і доньку. А решта не її справа. Марія не знала, що відповісти. Чи кохає вона свого чоловіка? Чи кохає він її? Чи готовий він піклуватися про сім’ю? Відповіді у Марії не було.

Вона стала частою гостею у квартирі Асем. Чоловіка її вона майже ніколи не бачила, той приходив пізно, на вихідних він ніколи не виходив на прогулянку з дружиною та донькою. Марія бавилася з Асемгуль і вчилася у молодої мами доглядати за немовлятами. Вона розповідала Асем про рідну Україну, співала їй українських пісень, розповіла про національний костюм, про українські звичаї та традиції, розповіла про свій край. Також Марія додала, що давно замислювалася над словами козак та казах, вони дуже схожі і означають вільна людина. Марія розповіла Асем про Запорозьких козаків та Тараса Шевченка. Асем сказала, що в Казахстані дуже поважають Тараса Шевченка, встановлюють йому пам’ятники. Асем співала казахських пісень., розповідала казахських казок. Так минали дні, тижні і місяці.

В одному листі до сестри Марія попрохала вислати свіжої картоплі, столовий буряк та невеличку капустину. Сестра виконала прохання. Марія, отримавши посилку, негайно зварила український борщ і насмажина дерунів. Дівчина пригостила подругу українськими стравами, Асем була у захваті.

Молода вчителька продовжувала ходити на роботу, займалася домівкою, наче б то складалося все нормально. Чоловік працював водієм на шахті. Брався до домашніх справ. Але коли Марія повідомила, що вагітна, то чоловіка як підмінили. Він часто почав затримуватися у друзів, міг взагалі не приходити додому. Зарплату всю прогулював. Коли народився син, то він дуже зрадів. Почав допомагати дружині, бавився та гуляв із сином. Свекруха так і не захотіла побачити онука. Сказала, що в неї вже є онуки, а більше їй і не потрібно. А сестра Максима навпаки часто бувала у них у гостях. Поки вона бавилася з племінником, то Марія мала змогу випрати речі, наготувати їжу та трішки відпочити. Марія лише один раз бачина чоловіка Фаіни, так звали сестру чоловіка, він був геологом і рідко був удома.

Так минав час. Найгірше було те, що молодій мамі потрібно було виходити на роботу, адже декретна відпустка дуже коротка. Чоловік був не надійною опорою. Грошей бракувало. Максим почав випивати, сваритися, піднімав руку на Марію. Жінка часто залишалася вдома сама з маленьким сином. Дуже допомагала Асем. Могла принести продукти з магазину, чи посидіти з хлопчиком. Дуже виручили надіслані братом та його дружиною пелюшки, чепчики, різні штанці. Хоч на такий одяг не довелося витрачатися. Асен дала покористуватися дитячою коляскою, громіздкою, низькою, але вона дуже виручала під час прогулянок на вулиці.

Потрібно було підшукати ясла для сина. Ясла створювалися для догляду за дітьми від 2 місяців до 3 років. Дуже важко було віддавати крихітку на весь день у чужі руки, але іншого виходу Марія не бачила. Добре, що знайшла вільне місце у яслах- дитячий садок недалеко від школи в якій працювала. Масове поширення ясел і дитячих садків пов’язане з першими роками радянської влади. Жінки могли здати немовля під піклування на весь робочий день, оскільки відпустка по вагітності та пологах була вельми нетривалою. З 1960 року окремо дитячі ясла майже не функціонували, а були об’єднані у комплекс ясла – садок. У ясельних групах працювали няні, але належний догляд за всіма малюками було здійснити важко. Тому хвороби дітей не були рідкістю. Син Марії почав часто кашляти і майже постійно мав нежить. Дитячі лікарі розводили руками, як могли лікували і радили змінити для хлопчика клімат. Так за клопотами пролетіла весна та прийшло жарке і виснажливе літо. Врятувала Марію довга відпустка. Вона підлікувала сина, відпочила трохи сама. Але сімейні негаразди вже перетворювалися на величезний клубок постійних проблем. Чоловік тижнями пропадав невідомо де і з ким, прийшовши додому влаштовував скандали та бійку, йому було байдуже, що в кімнаті дитина, йому байдуже, що майже немає грошей, йому вже не потрібна була сім’я. Свекруха на всі скарги Марії відповідала, що її син ще дуже молодий і йому потрібно погуляти, а вона повинна терпіти і чекати свого чоловіка, а фінансові питання потрібно вирішувати самій. Марія сварилася з чоловіком, плакала, вмовляла схаменутися, але її слова танули в повітрі і не доходили до його свідомості.

Асем допомогла знайти няню, вже не молоду казашку, яка з поваги до сім’ї Асем погодилася доглядати сина Марії за символічну плату поки вона була на роботі. Так минула осінь, важка виснажлива осінь. Марія крутилася, розривалася між домом, роботою та сином. Іноді здавалося, що вона вранці вже встати не зможе. Але знову пересилювала себе, рано вставала, робила всі домашні справи, везла сина до няні, бігла на роботу до своїх школяриків, учила, виховувала, сиділа на педрадах, готувала дитячі свята, знову бігла до няні, несла закутаного сина додому, готувала їжу, прала, прасувала, перевіряла зошити, готувала уроки і без син падала на постіль. Так продовжувалося день за днем, аж поки Марія не втратила свідомість прямо у школі. Їй викликали швидку допомогу. Лікар швидкої оглянула Марію і порекомендувала негайно звернутися у лікарню для обстеження.

Молода жінка на наступний день пішла в поліклініку на прийом до лікаря, пройшла обстеження. Лікар ошелешив Марію так, що декілька годин вона не могла прийти до тями. Виявилося, що вона вагітна і вже півроку як тихенько у неї під серце живе друге дитя. Декілька днів Марія ридала, вона ледве зводила кінці з кінцями, а тут ще одна дитина, але щось вирішувати вже було пізно. Єдина людина з якою поділилася новиною це була Асем. Та заспокоювала подругу як тільки вміла і пообіцяла, що пригляне за сином поки Марія буде у пологовому будинку. Чоловіку Марія не наважувалася сказати про другу дитину, але все частіше почала думати про розлучення. Взимку народилася слабенька і маленька донечка. Поки Марія була у пологовому, то за сином доглядала Асем, а потім сестра Максима забрала його до себе. Бабуся зглянулася і дозволила онуку пожити у них.

Максим неначе прийшов до тями. Забрав дружину з пологового і декілька місяців був тихим та лагідним чоловіком. Але це було затишшя перед бурею. Вже через деякий час йому знову набридли пелюшки, дитячий плач і втомлена дружина. Він пішов із сім’ї і більше не повернувся.

Марія знову віддала дітей до дитячих ясел. Вона розуміла, що на вчительську зарплату не проживе. Асем знову прийшла на допомогу. Вона влаштувала Марію в їдальню шахти на роздачу та посудомийницею. Так молода вчителька пішла заробляти на їжу собі та своїм дітям, мрію свого дитинства довелося відкласти на потім.

Після кожної зміни робітники могли розподіляти залишки приготованої їжі між собою. Молодій жінці пішли на зустріч і вона працювала лише у першу зміну.

Їдальня була велика, декілька десятків поварів працювали у ній. Величезні каструлі парували майже без перебійно. Супи, каші, варене та печене м’ясо, котлети, випічка чудово пахли. Великий обідній зал був розрахований на сто, а може і більше працівників. На роздачу з тацями швидко підходили чоловіки та жінки, брали їжу, йшли до каси. Хто віддавав спеціальні продуктові талони, а хто розплачувався рублями. Для самих нетерплячих були приготовані комплексні обіди. Вже все було розставлено на тацях і вони віддавали в іншу касу свої талони, які їм видавали кожного тижня на шахті. Марія вперше за останні два роки могла добре поїсти один раз у день. Знаючи ситуацію у яку потрапила молода жінка співробітники більше ділилися з Марією молоком та кашами для дітей. Втомлена жінка ледве трималася на ногах, але діти більше не голодували. У магазинах було майже порожньо, хліб був здебільшого з кукурудзяного борошна і вистояти за ним потрібно було довго, а з двома дітьми відстоювати довгі черги не було можливості, ціни на місцевих ринках були значно більші ніж у магазинах. Знову виручала подружка, її відпускали в магазині без черги, адже дружина начальника. Асем брала продукти для себе і для Марії.

Марійчин син знову почав хворіти і тепер майже одна за одною були не просто застуди, а пневмонії. Жінка не встигала вийти з лікарні, як знову туди потрапляла. Лікарі були одностайні, що дитині потрібна зміна клімату. Один сивочолий лікар повільно говорив, що дитині потрібен чистий сосновий ліс, прохолодний вранішній туман над річкою, морозяний, але не суворий зимовий день і м’яке літо у луках, серед густої трави і квітів. Слова його заколихували і перед очима Марії пропливали краєвиди її краю. Серед низьких берегів в’ється тиха спокійна річка. Рано вранці влітку стелиться над нею туман. Навколо села сосновий ліс п’янко кличе своїми пахощами, ягодами, а восени грибами. Понад річкою тягнуться біленькі берізки та чудові верби. Здається, що притулишся до них і всі проблеми кудись втечуть, зникнуть.

Після цього візиту Марія зрозуміла, що робити їй тут більше нічого, не знайшла вона щастя у казахських степах, чужа вона тут. Потрібно повертатися до свого дому. Але потрібна була згода батьків на її повернення. Більше місяця чекала Марія відповіді від них. Коли взяла листа до рук, то боялася його відкрити. Але наважилася. Батьки не були проти її поверненню. З великою радістю Марія завершувала цей відрізок свого життя.

Декілька місяців пішло на те, щоб розлучитися, здати службову квартиру, розрахуватися з роботи та відправити залізницею всі свої речі та меблі до далекої України. Валізи були зібрані, діти чекали поїздки. Марія попрощалася з Асем, вона їй була за все вдячна і знала, що сумуватиме за такою подругою. Але все вже було вирішено і Марія вирушила на вокзал. ЇЇ проводжала лише Фаіна. Вона постійно цілувала дітей і була дуже засмучена, що більше ніколи не побачить своїх племінників.

Через тиждень Марія побачить свою Україну і більше її не покине. Боляче щеміло у грудях за тими роками, що провела в Казахстані, адже це була її юність. Але і була вдячна. Вона здобула неоціненний досвід виживання. Слова батька справдилися про те, що людина така істота, що при бажанні знайде вихід майже з усіх життєвих негараздів. А що попереду? Марія розуміла, що не буде легко, але то вже буде інше життя.

Марія пройшла у своє купе, роздягла дітей і вклала їх спати. Сіла біля вікна і поринула у спогади і думки.

Поїзд відійшо від перону і поніс її з дітьми на схід. Тепер змінювалися краєвиди у зворотньому порядку, а ніж багато років тому.

Після важкої пересадки у Москві вже інший поїзд віз її до рідного краю. Потім шумний ПАЗик привіз її у рідне село.

Так починалася нова сторінка життя Марії.